Глава 2

Блумдейл був ідеальним місцем для дитинства. Маленьке, сонячне місто, де після школи всі збиралися на футбольному полі, де піца в місцевій забігайлівці коштувала смішні гроші, а кожен вчитель знав не тільки твоє ім’я, а й ім’я твоїх батьків та о котрій ви сідаєте за вечерю. Там все було простим і зрозумілим, і саме там виросли вони четверо - Елі, Гелен, Селін і Райан.

Їхня дружба здавалася природною, майже неминучою. Хтось із них жартував, що це як поганий шкільний роман: "Друзі назавжди", які сидять за однією партою, прогулюють уроки й сваряться, потім миряться за три хвилини, а потім стають героями слешера.

Коли їм виповнилося шістнадцять, Гелен запросила їх провести вихідні у бабусі. Будинок стояв у Медфорді, місті, яке в очах підлітків було справжнім велетнем поряд із маленьким Блумдейлом.

Для Елі це був перший приїзд у Медфорд. Вона визирала з вікна автобусу й думала, що ніколи в житті не змогла б тут жити - занадто велике, занадто шумне. Насміши долю, скажи “ніколи”.

Втім, Медфорд був зовсім поруч. Одну годину автобусом - і команда знову в зборі. Навіть коли Елі згодом вступила до місцевого коледжу, їхні пригоди продовжилися так, ніби нічого не змінилося.

Будинок бабусі Гелен виявився зовсім не схожим на їхні блумдейльські пряничні хатини. Великий, старий, трохи похмурий ззовні, всередині він був тепліший, але дивний. У коридорах тягнувся запах сушених трав, а над кожними дверима висіли дивні мішечки й прикраси. На полицях стояли десятки книг - старих, потертих, із назвами на кшталт “Трави світу” чи “Окультизм південних штатів”, а деякі зовсім без назв. На стінах висіли фотографії групи людей: усі різні, але дивно щасливі.

- А це що? - запитала Елі, зупинившись під дверима й показавши на маленький вузлик, перев’язаний ниткою. - Типу від молі?

- Типу від зла. Обереги, - просто відповіла бабуся, яка саме проходила повз.

Друзі переглянулися. “Обереги” звучало занадто забобонно для їх сучасного світогляду. Вони зібралися у вітальні, де бабуся розлила їм какао й поставила на стіл тарілку з пирогами.

- Ви думаєте, це просто прикраси? У мої часи такі обереги означали, що тут живе ковен.

- Ковен? - перепитала Селін.

- Так, - вона поправила хустку на плечах. - Коло відьом. Моя друга сім’я. Ми разом робили багато дивного. Дивного для вас, звісно. Для нас це була буденність.

- Наприклад? - не втрималась Елі.

- Бігали голі нічним лісом, викликали диявола та влаштовували сороміцьку розпусту, - сказала вона з найсерйознішим виразом обличчя, на який була здатна.

Зграя закліпала очима.

- А ще кажуть, що це моє покоління заручники стереотипів без почуття гумору, - бабуся закотила очі, а Райан розсміявся, розслабившись.

- То ви були відьмою? - перепитала Селін.

- Я і є, - бабуся сказала це так буденно, ніби йшлося про її кулінарні здібності. -  І, Гелен, ти теж маєш силу в крові.

- Справді? - Гелен закліпала очима.

- Авжеж. Це спадкове.

Друзі зареготали. Елі жартома запропонувала “показати магічні пироги”, Райан додав щось про жаб у казані, Селін театрально зобразила чаклунку, що розмахує руками.

Бабуся лише хитала головою.

- Ви думаєте, ми приносили тварин у жертву й виколупували очі бідним тритонам? - несподівано сказала вона, подивившись прямо на Селін.

Селін зблідла. Вона саме це тільки-но подумала, але не встигла відкрити рота.

Бабуся відкинулася в кріслі й усміхнулася ширше.

- Ні. Це маячня з художньої літератури. Ми були сім’єю. Ми піклувалися одне про одного. Ланки, що з’єднують, повинні бути непохитними.

Її голос став серйознішим.

- Гелен, запам’ятай. Ковен - це друга сім’я. І якщо ти його вже маєш, вона обвела поглядом інших, - тримайся міцно. Бо якщо ланки розірвуться, усе розсиплеться.

У кімнаті на мить запала тиша. Діти переглянулися й розсміялися знову, бо що ще робити, коли дорослі розповідають казки? Але того вечора Гелен довго не могла заснути.

І їй здалося, що в темряві вона чує тихий шелест сторінок - наче в її кімнаті хтось невидимий перегортає стару книгу.