Глава 1

Це місто не мало слави й не прагнуло її. Його не знімали у фільмах, сюди не приїжджали автобуси з туристами, і навіть на карті воно здавалося випадковою зупинкою між більшими й важливішими. Але саме тому тут було легко жити. У центрі - кілька вулиць із кав’ярнями та магазинами, де власники знали своїх клієнтів по імені. Далі - парки, будинки в два-три поверхи, тихі квартали з однаковими поштовими скриньками й розлогими кленами. Це місто завжди пахло випічкою з пекарні на розі та свіжим асфальтом після дощу.

Для Елі воно стало домом, хоча спершу здавалося тимчасовою зупинкою. Вона працювала у великій офісній будівлі - штаб-квартирі компанії, що займалася дата-аналізом. Скло, кондиціонери, нескінченні таблиці й графіки. Її день складався з кави в пластиковому стаканчику, дзвінків у Zoom і рядків коду, які вона вже навчилася читати майже інстинктивно. Але робота була стабільною, і це головне.

Колеги здебільшого здавалися однаковими - заклопотаними, відстороненими. Та був Алекс. Він сидів через два ряди й завжди знаходив спосіб перевести будь-яку робочу нараду на тему нових серіалів чи якості кави. Елі ніколи б не визнала вголос, але саме він робив її робочі будні людяними.

Після офісу був спортзал. Там працював Дей - інструктор із залізною дисципліною й дивним талантом жартувати навіть тоді, коли ти вже ледве дихаєш після вправ. Він став для неї другом ще з першого дня, коли не взяв із неї гроші за пробне тренування, бо «ти й так виглядаєш так, ніби життя тебе вже натренувало».

Ця трійця - Алекс, Дей та вона сама — стали її маленьким колом у місті, де все інше було швидкоплинним.

Телефон задзвонив того вечора, коли вона поверталася додому, тримаючи пакунок з їжею навинос. На екрані світилася «Гелен». Ім’я, яке вона давно не бачила у своїх вхідних.

— Елі? - голос подруги трохи тремтів. - Я зважилася.

— На що? - Елі усміхнулась, хоча й не знала чому.

— На будинок бабусі. Я приїду. Буду ним займатися. Селін із Райаном допоможуть. - Хелен зробила паузу. - Я хочу, щоб ти теж приїхала.

Елі завмерла посеред тротуару. Будинок бабусі Хелен… Величезний, із високими стелями й кімнатами, які здавалися безкінечними. Він стояв на околиці, трохи відсторонено від міста, і завжди виглядав так, ніби приховує більше, ніж показує. Рік тому бабуся померла, й відтоді дім мовчав.

— Ти впевнена? - запитала вона нарешті.
— Так. Він не може стояти порожнім вічно та споживати подаки просто за існування. Приведу його у гарний стан та продам.

Наступної суботи вони зустрілися біля воріт. Гелен виглядала старшою, ніж рік тому, але очі світилися рішучістю. Селін і Райан, подружжя та найдавніші друзі Елі, трималися за руки, як завжди, їхня злагодженість іноді навіть дратувала, але в ній було щось заспокійливе.

Елі вела за собою двох хлопців.

— Це Дей, мій друг зі спортзалу, - усміхнулась вона. - А це Алекс, ми працюємо разом.

— Рада знайомству, - чемно кивнула Гелен.

— Вибач, що так нахабно, - швидко вставив Алекс, - але ми мусили прийти. Це ж будинок із привидами!

— Який ще будинок із привидами? - здивувалася Кейт.

Елі закотила очі.
— Це вони так жартують.

— Ну… - Дей знизав плечима, - ми ж роками проходили повз і будували теорії. У місті про цей будинок ніхто не говорить, але ми вирішили, що це підозріло. І назвали його «будинком із привидами».

— Насправді ми просто дуже хотіли зазирнути всередину, - додав Алекс і розвів руками.

Гелен мимоволі всміхнулася. В їхній серйозній місії раптом з’явилася легкість.

Будинок виростав над ними тінню. Колись він служив пансіоном, тому кімнат було надмірно багато. Широкі сходи, ліпнина, старі вікна. Тиша тут була особлива - не порожня, а насичена, як у бібліотеці, де сторінки ще пам’ятають голоси.

— Великий, - сказав Алекс, озираючись. - Тут можна сховати цілий гуртожиток.
— І скрипить, - додав Дей, коли вони піднялися сходами.

Усередині пахло старим деревом і сухими травами, які бабуся колись сушила на горищі. Пил лежав рівним шаром, але під ним відчувалося щось інше - немов дім дихав.

Вони розбрелися по кімнатах, сміялися, обговорювали, як усе облаштувати. І саме тоді, коли зійшлися в головному залі, сталося перше.

Спершу поміж ними пронісся подих - не протяг, а майже відчутний, густий вітер, який змусив їхні волосся й одяг ворухнутися, наче хтось пройшов крізь коло. У тому вітрі спалахнула коротка іскра, мовби метал тернувся об камінь. Вона зависла на мить і зникла, залишивши після себе запах озону.

І раптом усі двері в будинку грюкнули одночасно. Від луни здригнулися стіни, кілька ручок просто вирвало з гнізд, і вони з брязкотом впали на підлогу. Тиша, що настала після цього, була ще важчою.

Вони стояли, не зводячи очей одне з одного. Тепер уже ніхто не наважувався жартувати про «будинок із привидами».

Будинок упізнав їх.