4. Що могло би бути?

…І ось вони сидять один перед одним через цілих тридцять років – неймовірна кількість років! – і мовчать. Кожен витягує з кутків своєї пам’яті події тридцятирічної давнини й кожен переживає їх по-своєму. Піднімаючи з пам’яті купу вражень такої далекої і беззворотньо минулої юності.

І в якийсь момент стає шкода, що їм вже не двадцять… А потім в якийсь момент здається, що і не було тих тридцяти років. Що ось тільки вчора вони попрощалися після захисту диплому.

Але ж, мабуть, доля мала свій сенс, коли зіткнула їх на цьому колі!

– Ти, звісно, знаєш, що я не знайшла щастя в сімейному житті з твоїм найкращим другом, – нарешті зізналася Марія. – Це була помилка.

– Знаю… – тихо мовив Олег і відвів очі, витріщаючись у вікно. – Я з самого початку знав, що це помилка.

– Але звідки тобі було знати? – здивувалася вона.

– Просто відчував. Ви дуже різні, – знизав плечима Олег.

– Не може бути! Але чому ж ти тоді не втрутився? Ти міг би уберегти нас від цієї помилки. Ми ж самі цього не розуміли.

– Не міг! – різко і з якимось сумом сказав Олег. – Він був моїм найкращим другом. А я… міг помилятися. Я просто не мав на це права.

– Так дивно… – зізналася Марія. – Знав, але не міг… А ж бо все могло бути зовсім інакше з нами. З усіма. І з ним, і зі мною…

І тут її осяяла дика думка:

– А раптом ми б з тобою почали зустрічатися?

Олега наче вдарила блискавка. Він різко повернувся і подивився прямо в очі Марії. Те, що вона побачила, наче обпекло вогнем. Їй стало страшно. Це тривало лише мить, після чого очі Олега знову стали такими ж, як раніше – м’якими і добрими.

– Не стали би, – глухим голосом зауважив він.

– Чому ти так думаєш? – не відставала вона.

– Ми з тобою занадто схожі…

– Так, ти правий, дуже схожі, – погодилася вона. – Напевно, ти правий. Пробач, просто дурницю ляпнула.

– Не вибачайся, все гаразд, – посміхнувся Олег своєю душевною посмішкою, від якої одразу стало тепло.

Не домовляючись, вони відпили з чашок кави. А потім, не домовляючись, знову подивилися одне одному в очі.

– Як би там не було, все давно вже в минулому, – сказав Олег. – Життя майже пройшло. Сподіваюся, ти щаслива? Принаймні, по твоєму вигляду не скажеш, що не щаслива.

– Ти маєш на увазі, чи заміжня я? – уточнила Марія. Олег кивнув. – Так, заміжня. І, мабуть, щаслива.

– Чому мабуть? – якось здивувався Олег.

– Тому що поняття «щастя» зараз, у моєму віці, означає зовсім інше, ніж тридцять років тому. У мене стабільне, спокійне життя… Є все, що я хотіла… Або майже все… Але те, чого немає, то тільки моя вина.

– Діти? – здогадався Олег.

Марія мовчки кивнула. Розвивати цю тему не хотілося. А Олег і не став наполягати. Своїм тонким чуттям він відчув болючу рану.

– Але це вже в минулому, – зітхнула Марія. – Нічого не повернеш. І це на щастя чи нещастя вже ніяк не впливає. Я звикла так жити.

Вони знову мовчки пили каву, дивилися на автівки, що проїжджали за вікном, за яким поступово спускалися сутінки. Напевно, пора було розходитися, кожному по своїх справах.

– І все ж цікаво, чому ми з тобою зіткнулися? – озвучила Марія питання, яке не давало спокою з першої ж секунди на колі. – Ти не знаєш?

І раптом несподівано Олег подивився їй прямо в очі і відповів:

– Знаю!

Марія відчула, як по шкірі побігли мурашки, з’явилося відчуття чогось невідворотного.

– Ну, так чому? – ледве вимовила вона, не знаючи, чого очікувати.

– Мені принесли повістку… – зізнався Олег.

Марія відчула, як все похололо всередині.

– Декілька днів дали на закриття справ. Післязавтра я вирушаю... Я за цей час багато чого передумав. Знаєш, це ж може бути «квиток» в один кінець…

Звісно, вона знала. І прекрасно розуміла, що це може означати. І слово «ніколи» тепер спалахнуло в свідомості зовсім в іншому сенсі. До горла підступив клубок, абсолютно не до місця – Марія не знала, що сказати.

– Я майже закрив усі справи, майже з усіма побачився, з ким хотів, – зізнався Олег. – А потім раптом згадалась молодість… Прямо не дає спати, нав’язливо згадується серед ночі. І мені дуже захотілося побачити… – він замовк, але взяв себе в руки і, без жодних емоцій, сказав: – Своїх друзів з минулого. З дуже далекого минулого. Розумієш?

– Розумію, – погодилася вона і посміхнулася. – Тепер все розумію. Я рада, що ми зіткнулися.

– І я радий! – щиро зізнався Олег. – І навіть радий був би побачити твого колишнього чоловіка.

– На жаль, він дуже далеко, – сказала вона.

– І це я теж знаю.

Вони сиділи один навпроти одного, і Марія відчувала, як було тепло і затишно, наче безтурботна молодість повернулася на машині часу і закутала їх своєю теплою ковдрою. Наче не було за плечима років, наче не було прожитого життя. А їм знову було по двадцять…

– Дякую тобі за цю зустріч! – сказав Олег. – Дякую, що порушила правила!

І вони засміялися. А потім ще довго згадували студентські роки: колгосп у будзагоні, збір винограду у Болгарії, як Олег співав під гітару місячними ночами там, у студентському гуртожитку з-поміж Балканських гір, заліки й іспити, професорів та студентів, весілля і дискотеки. І своїх друзів: усіх, усіх, усіх. Нікого не забули. І їм знову було по двадцять…

У Олега задзвонив телефон, перервавши цю екскурсію в минуле.

– Тато, ти коли заїдеш? – почувся зі слухавки поспішний дівочий голос. – Ти обіцяв передзвонити і не дзвониш. Все добре у тебе?

– Все в порядку, люба! – лагідно відповів Олег. – Я тут завершую деякі справи.

Він підморгнув Марії. Вона засміялася – було дуже цікаво відчути себе «деякими справами» з минулого, але навіть анітрохи не було образливо.

– Люблю тебе, татусю! – почулося зі слухавки.

– І я тебе, Марійко! – відповів Олег і поклав телефон. Повернувся до Марії: – Вибач, мені пора їхати. Донька чекає…