2. Сутність не змінюється

Ну що ж, досить вже, годі ламатись. Якийсь абсурд! Вони ж просто давні друзі, які не бачилися тридцять років. І, пройшовши третє коло, Марія звернула праворуч – якраз у той бік, де він живе. З’їхала з кола, увімкнула правий поворот і трохи пригальмувала за зупинкою. Олег зробив те саме.

Марія вийшла з машини і пішла йому назустріч. Дивно, але чомусь вона хвилювалась…

– Привіт! Рада тебе бачити! – просто сказала вона, і це була щира правда.

– Привіт! І я… – Олег зніяковів. А потім раптом зібрався і натягнуто всміхнувся. – І як часто ти порушуєш правила дорожнього руху?

– Взагалі-то – ніколи, – зізналася вона і засміялась. – Наче біс смикнув. Мабуть так було треба.

– Так, мабуть, треба було зустрітися, – усміхнувся Олег, і на цей раз вже по-справжньому тепло. – Ти поспішаєш? Маєш трохи часу?

– Поспішала, але тепер – ні, – вирішила Марія. – Заради такої зустрічі можна змінити плани. Вони не критичні. А ти? Поспішаєш?

– Я вже відпоспішався, – усміхнувся він трохи сумно, урвавшись на півслові. Але одразу зібрався. – Ходімо вип’ємо кави? Якщо пам’ятаєш, у тому самому місці… Там зараз знову ресторан. Черговий.

– Невже? – здивувалась вона.

– Так, їх там було штук десять за ці роки. І ось місяць тому відкрили новий.

– Це карма, – підморгнула Марія.

Вони сіли по автівках й буквально за кілька хвилин припаркувалися біля ресторану з милим написом «Віденський». Прямо навпроти будинку Олега. Вхід до ресторану було видно з його вікон.

– Вивіски змінюються, інтер’єр – теж, а суть лишається: ресторан є ресторан, – філософськи зауважила Марія, заходячи всередину.

– Сутність не змінити, – сказав Олег. – Вона така, яка є. До самої смерті…

– Ей, давай без фаталізму! Стільки років не бачилися, а ти? – докірливо глянула вона на нього.

– Вибач, справді, – погодився Олег, допомагаючи їй зняти куртку. – Обирай, де хочеш сісти.

– Добре, раз у мене сьогодні день вибору, – засміялась Марія, проходячи вперед. – Обираю той столик у кутку біля вікна.

Офіціант приніс каву з гарненькою сніжинкою на пінці. Вони сиділи один навпроти одного і не знали, з чого почати.

«Дивно, – подумала Марія, – хотілося б говорити, говорити без упину, згадувати минуле, сміятись – але слова не йдуть».

Вона дивилася на Олега, ніби хтось переніс їх у машині часу на 30 років назад, і не могла повірити, що все це минуло. Що його скроні й колись бешкетний чуб – вже з сивиною. А її голова, майже вся сива – на щастя, цього не видно під шаром фарби.

– Не уявляв собі тебе білявкою, – раптом зізнався Олег. – У моїй пам’яті ти завжди була шатенкою. З кучериками.

– Так вийшло випадково, перукарка переплутала колір, – засміялась Марія. – Ніколи й думки не мала ставати білявкою. Завжди вважала їх несерйозними й трохи дурнуватими. А тепер сама така. І, мабуть, хтось мене теж такою вважає. Прийшла в перукарню одна, а вийшла інша. Подивилася на себе в дзеркало і зрозуміла, що хочу залишитись такою. Мені сподобалося. Наче відкрилась нова грань мене самої, яку я ще не знала. І я залишилась білявкою. От вже років п’ятнадцять. Потім намагалася повернутись до темного кольору – але зрозуміла, що це вже не я. Я стала іншою по суті. – І додала: – До речі, кучерики теж раніше були не мої. Штучні.

– Але вони тобі дуже лічили… Так, зараз ти зовсім інша, – погодився Олег.

– І яка ж? На твій погляд.

– Зовсім не дурнувата і дуже серйозна! І глибока…

– Не розумію, що ти маєш на увазі?

– Наче твоя душа – це серія романів з десятків томів, – раптом сказав Олег.

– І ти бачиш мою душу? – здивувалась Марія.

– Бачу. Я багато чого бачу…

– Цікаве порівняння, але ти в чомусь маєш рацію. У мене таке відчуття, ніби я прожила не одне, а кілька життів, кожне з яких – окремий роман з різними персонажами. І ми з тобою зустрілись тоді на самому початку цієї епопеї.

– Хотів би спитати, як ти жила весь цей час. Але чомусь це раптом стало неважливо.

– А що важливо?

– Ось те, що ти сидиш зараз тут. А що було в минулому – не має значення.

– Але тоді про що будемо говорити? Чи просто мовчки пити каву?

– Можна й мовчки, – погодився Олег. – Це суті не змінить: я радий тебе бачити…

– Але ж ти знаєш, я мовчати не вмію, – усміхнулась вона. – Мені завжди треба все знати, докопатися до головного.

– Тоді в тебе є право вибору: став запитання, – м’яко посміхнувся Олег.

– Почну з банального: ти одружений? Маєш дітей?

– Так, одружений… – неохоче промовив він, ніби не хотів торкатись цієї теми. – Є донька, сімнадцять років.

– Рада за тебе, – щиро зізналася Марія, чекаючи на зустрічне запитання, але Олег чомусь мовчав.