1. Порушені правила

Звісно, Марія знала, що на колі треба поступатися дорогою. Чому вона цього не зробила? А біс його знає! Ото ж бо й воно – найімовірніше, саме цей біс і штовхнув її на цей фатальний вчинок. Вона повільно виїхала на коло, пригальмувала на стоп-лінії «Поступися дорогою» – і раптом, не усвідомлюючи, що робить, рвонула вперед.

Так, вона бачила, що зліва по колу їде машина – не на всіх вітрилах, але й не повільно. «Встигну!» – майнула думка-провокатор, і Марія натиснула на газ.

Загалом вона так ніколи не робить, але так їздить її чоловік. Це його навички агресивної їзди час від часу виринають з її підсвідомого, немов чорт з табакерки, і вона порушує правила. А взагалі-то вона їздить дуже обережно, завжди всім поступається, пропускає пішоходів.

Але іноді, ніби щось її штовхає – і вона чинить так, як завжди сама каже чоловікові: «Стій! Що ти робиш?! Не порушуй!». Коли його немає поруч, вона їде саме так, як він. Дякувати богу, це буває не часто. І цей раз був саме з таких.

І в ту мить, коли Марія натиснула на газ, водій ліворуч на колі теж натиснув на газ. Краєм ока вона встигла помітити його прискорення і злякалася.

«Зараз зіткнемося!» – промайнула думка.

І вона щосили натиснула на гальмо так, що аж вдарилась грудьми об кермо. З переляку вона заплющила очі, приготувалась до найгіршого. Але замість того почула відчайдушний сигнал зліва і скрип гальм. Марія розплющила очі, повернула голову вліво – і завмерла. Відстань між автівками була всього пів метри, причому її – попереду. Серце гупало скажено, руки і коліна тремтіли.

«Пронесло!» – видихнула вона, намагаючись зібратись.

Але голова відмовлялась думати, що робити далі.

І тоді водій зліва висунувся з вікна і крикнув: «Їдь вже! Чого стоїш?!»

Марія розуміла, що має рушати першою, бо вона попереду. Але щось її стримувало. І раптом осяяло: вона його знаю! Цього водія! Так, вони не бачились років зо тридцять, обидва змінились, але не впізнати одне одного не могли. І вона зрозуміла, що він теж її впізнав.

Та вони стояли на колі, їх об’їжджали машини, водії нетерпляче сигналили, і далі стояти було безглуздо. І вона не знала, чи він хотів, щоб вона його впізнала. Марія знала, що йому треба повертати з кола праворуч, а їй – далі по колу і на з’їзд. Але якщо вони зараз роз’їдуться, то, можливо, більше ніколи не зустрінуться.

Вона не часто бувала в цьому районі – може, раз чи два на рік. Але кожного разу, коли заїжджала на це коло, ловила себе на думці, що десь там, праворуч, живе Олег… Це нічого не змінювало, але пам’ять вперто намагалась повернути її в минуле. Наче там було щось важливе, що вона пропустила. Але що?

Марія знову подивилась на водія. Так, це був Олег! Незважаючи на тридцятирічні зміни у зовнішності. Вона намагалась знайти в його очах хоч щось, що підказало б, що він її впізнав, але вони, як завжди, були непроникні.

«Мабуть, не хоче бути впізнаним», – вирішила вона і поїхала вперед, не зводячи очей з відображення у правому дзеркалі.

Ну от і все, зараз роз’їдуться назавжди. То навіщо все це було? Навіщо це майже зіткнення? Адже якби Марія не рвонула вперед, він би проїхав своєю дорогою, і все – навіть жодної думки ні в кого не виникло. Ані він, ані вона не подивилися б один на одного.

Марія відчула, що на душі стало якось раптом сумно, кольнуло серце. Але чому? Ну не хоче її впізнавати людина, з якою вони дружили тридцять років тому – і що з того? Все давно в минулому. Чи ні?..

Марія поїхала по колу – і раптом із подивом помітила, що Олег не звернув праворуч, додому, а їде за нею. Їй потрібно було перестроїтися і з’їхати на з’їзд праворуч. Але вона цього не зробила, а зайшла на друге коло. Навіщо? Хто його знає! Якесь чортове коло ніби магнітом затягнуло її у свої асфальтові смуги, з яких немає виїзду.

Подивившись у дзеркало заднього огляду, Марія побачила, що Олег теж пішов на друге коло! Усе відбувалося дуже швидко, але водночас секунди тягнулися, наче вічність.

«Гаразд, досить дурницями займатися», – подумала Марія і вирішила перестроїтись, щоб з’їхати з кола.

Увімкнула поворот. Але одразу ж його вимкнула – і пішла на третє коло! Навіщо? Їй потрібно було переконатися, що це не випадковість. Якщо він теж зайде на третє коло – значить, він її впізнав. І тоді... А що тоді? Що вона мусить зробити?

Здавалося, він чекає, що зробить вона. Адже вона попереду. І саме в неї є право вибору: з’їхати чи залишитись? До речі, згадала Марія, він завжди залишав за нею право вибору. І найголовнішого вибору в житті – теж.