Розділ 58

Він їхав мовчки. Вона дивилась у вікно і думала, що давно не виїжджала так далеко. Власне, вона взагалі мало куди виїжджала останній рік. Будинок, город, магазин насіння. Це був її радіус. Невеликий, але достатній, щоб не думати зайвого. 

Вона не питала, куди вони їдуть, а він не пояснював.

Між ними була тиша. Не та незручна, яка мала б виникнути після року мовчання. Просто тиша. Вона не відчувала потреби її заповнювати. Він теж мовчав. За вікном була весна. Рання, блідо-зелена. Дерева ще не розпустилися повністю. Десь на полі лежав залишок снігу. Брудний, упертий, не хотів здаватись. Вона дивилась на нього і думала, що розуміє це почуття.

— Помідори, — сказала нарешті.

Він глянув на неї.

— Що?

— Я вирощую помідори, — повторила.

Він глянув на неї.

— Вже третій тиждень, — продовжила. — Купила три лопати, двоє граблів, добриво в мішку розміром з невеликий труп і ще купу всього, що порадив продавець. 

Пауза. 

— Розсада виглядає не дуже. Бліда, тонка, дивиться на мене з підвіконня з німим осудом.

— Може, вона просто чекає тепла.

— Може. Або я вже вбила помідори і просто ще не знаю про це.

Він помовчав.

— Я колись рибалив, — раптом відповів. — Три роки. Жодної риби.

Вона подивилась на нього.

— Жодної?

— Жодної. Але я купив дуже хорошу вудку.

Вона майже посміхнулася. Майже.

Кладовище було невеликим. Районне, тихе, зі старими деревами. Костя припаркував авто і вийшов. Вона вийшла за ним і зупинилася.

— Кладовище? Справді?

Він не відповів. Просто пішов між рядами. Діна пішла за ним. За кілька рядів Костя зупинився. Поруч стояли двоє. Невисока, повненька жінка в темному довгому платті, з сивим волоссям, зібраним назад, і зморшками навколо очей. Чоловік сивий, широкоплечий, з великими натрудженими руками, у старенькому акуратному спортивному костюмі.

Діна дивилась на них і відчувала щось дивне. Ніби десь вже бачила ці обличчя. Вона не могла зрозуміти, звідки це відчуття.

Костя тихо привітався з ними. Вони відповіли. Діна дивилась на них і не розуміла. Хто вони? Навіщо вона тут? Чому Костя їх знає?

Потім перевела погляд туди, куди раніше дивились незнайомці. Могила була акуратною. Невисокий сірий камінь, чиста плита, живі квіти. Не ті дешеві пластикові, а свіжі. Хтось приніс нещодавно. Навколо прибрано, трава підрівняна. Видно, що сюди часто приходять, що не забули того, хто похований, що памʼять про нього доглядають. Хтось любив цю людину довго і продовжує любити навіть тепер.

Максименко Максим Ігорович.

Вона стояла і не відчувала ніг.

— Ви ж Діна, вірно? — звернулась до неї жіночка.

— Так.

Вони говорили тихо. Жінка почала першою. Розповідала, як він ріс, яким був. Любив рибалити. Поганенько це робив, але із задоволенням. Не любив ранки. Казав, що це найгірше, що існує у світі. Сміявся голосно, по-дитячому, навіть коли став дорослим. 

Діна слухала і розуміла, що впізнає його в кожному з цих слів. Це було так про Максима. Так про того самого хлопця, що мовчав поруч на підвіконні.

Потім жінка продовжила, що він згадував дівчинку з інтернату.

— Він тебе постійно згадував. Казав, що обіцяв знайти. 

Вона поклала руку на камінь. 

— Час ішов, — сказала жінка. — Він шукав. Питав людей, перевіряв якісь списки, просив нас допомогти. 

Вона помовчала. 

— А потім сліди обірвалися. Ніяких записів, ніяких документів. Ніби людини не існувало. Але знаєш, він не здавався. Знову шукав, знову питав, знову просив нас допомогти. 

Вона подивилась на камінь. 

— Він так і не знайшов. Просто не встиг тебе знайти.

Діна мовчала.

— Ми не могли взяти ще одну дитину тоді, — заговорив чоловік. — Фінансово не могли. А коли змогли, то тебе вже не було в інтернаті. 

— Він тебе ніколи не забував. 

Вони ще трохи постояли. Всі четверо. Люди, яких звела разом чужа трагедія. Потім жінка подивилась на Діну.

— У вас такі ж очі, — сказала вона тихо. — Він завжди казав, що в тієї дівчинки були особливі очі. Тепер я розумію, чому він весь час шукав. 

Вона усміхнулася. 

— Ви б були хорошою парою. Обов'язково.

Потім підійшла і несподівано, міцно та по-материнськи обійняла її. Діна стояла і не знала, що робити з руками. Все ж обійняла теж. Незграбно, трохи скуто, але обійняла. Жінка відступила і взяла її за руки.

— Їж нормально. Гуляй побільше. Живи. — Стиснула долоні. — Він би цього хотів. Я знаю.

Чоловік поклав їй руку на плече.

— Він був добрим хлопцем. Ви б одне одному сподобалися. Дорослими.

Вони попрощалися і повільно пішли, тримаючись одне одного за руку, а вона просто стояла і дивилася на камінь.

Максименко Максим Ігорович.

Він не забув. Ці три слова, прості, банальні, без жодної поетики, вдарили її так, як не вдарило нічого за все її життя. Ні лікарня, ні будинок без даху, ні інтернат. 

Вона опустилась на коліна. Ноги більше не тримали. Вона стояла на холодній весняній землі і дивилась на ім'я, висічене в камені, і перший раз за, не пам'ятала, за скільки, відчула, як щось мокре і гаряче підіймається звідти, куди вона ніколи не дивилась.

Вона заплакала. Не тихо і красиво, як плачуть у тих дорогих сучасних фільмах. Ні. Вона навіть не плакала. Кричала. Кричала з тим некрасивим надривом, що буває тільки коли тримаєш дуже довго, а потім раз і більше не можеш. 

Костя стояв поруч і мовчав. Не торкався її. Не пробував заспокоїти. Не робив нічого. Просто був поруч, достатньо близько, щоб вона відчувала, що він є, але в той же час достатньо далеко, щоб не заважати.

Вона не знала, скільки часу минуло. Сльози просто закінчилися. Вона сиділа ще хвилину. Потім встала. Костя простягнув руку, взяла, підвелася.

Вони стояли поруч і дивились на камінь.

Діна витерла обличчя і глянула на ті сірі очі, що дивилися на неї у відповідь, і раптом зрозуміла. Так, вони не голубі. Вони сірі, але погляд був той самий. В його погляді не було ні питань, ні очікувань. Він просто був поруч. Він просто був. Був таким же, як Макс тоді в інтернаті на підвіконні.