Розділ 57

Рік минув непомітно. Вона не відмічала дати, не підбивала підсумки, не запитувала себе, як так вийшло, що пройшов вже рік. Просто одного дня зрозуміла, що зима стала весною, а весна стала літом, а потім знову осінь, знову зима і ось знову весна. Рік.

Шоу вона закрила через місяць після того, як вийшла з лікарні.

Не робила гучного оголошення, не пояснювала причин. Просто опублікувала короткий пост. 

«Анатомія злочину» завершує роботу. Дякую, що завжди були поруч.

Двісті тисяч слухачів залишили коментарі. Вона не читала. Просто в один момент закрила сторінку і більше не відкривала.

Квартиру на Клочківській продала швидко. Хороший район, хороша ціна, покупці знайшлися за два тижні. Вона навіть не торгувалася. Взяла те, що дали, і поїхала дивитись будинок, що знайшла через оголошення. Маленький. За містом. З городом, що ніхто не обробляв уже роками. Вона купила в той же день.

Перші місяці просто існувала. Вставала. Пила каву. Дивилась у вікно на город, де нічого не росло, крім бур'яну. Лягала. Вставала знову. Вона не аналізувала причини, не перевіряла, не розкладала по поличках, не шукала причини і наслідки. Просто жила і чекала, поки щось зміниться. Або не чекала. Діна уже не була певна.

Вона знала, що Даня помер. Зупинка серця. Так написали в великій статті про смерть серійного вбивці. Ускладнення після поранення. Вона прочитала, поклала телефон і довго сиділа біля вікна. Думала про очі. Голубі, знайомі, не його.

Вона не розуміла, що відчувала тоді. Не розуміла і зараз. Просто сиділа, дивилась у вікно і думала про хлопчика, що простягав їй хліб, про людину, що носила його очі, і про те, що між цими двома образами немає нічого спільного, але водночас було все. З часом Діна перестала думати про це. Намагалась перестати.

Про Костю вона дізналася від Остапенка. Той написав коротко, без деталей. Вольт подав у відставку. Проводжали з почестями. Вона прочитала і написала у відповідь: «Зрозуміло». Більше вони не спілкувалися і не зустрічалися.

Діна не дзвонила Кості. Він не дзвонив їй. Так воно і було. Дві людини, що були по різні боки чогось. Потім це щось закінчилося, і вони просто пішли кожен своєю дорогою. Вона розуміла це логічно. Раніше логічного розуміння їй вистачало. Зараз чомусь не вистачало. Вона не розбиралася, чому.

Город почали розробляти навесні. Не тому, що раптом зʼявилося бажання стати фермером. Ні. Просто треба було щось робити руками. Щось конкретне, з результатом, який можна побачити і зрозуміти. Вона звикла до роботи з інформацією. Абстрактної, інтелектуальної, тієї, що існує в словах і аналізі. Земля була іншою. Земля була просто землею.

Вона поїхала в магазин за насінням. Вперше в житті. Вона навіть не знала, що всередині буде так багато всього. Вийшла звідти з трьома лопатами різних розмірів, двома видами граблів, шухлею, рукавичками для городу, якимось спеціальним секатором призначення якого вона не зовсім розуміла, але продавець сказав, що він їй обовʼязково знадобиться, добривом у великому мішку і ще купою дрібниць, які здавались необхідними в той момент, коли стояла біля стелажу.

Вдома поклала все це в сарай і довго дивилась на це господарство. Потім повернулась за насінням. Забула.

Знову довго стояла між стелажами. Огірки, перець, кабачки, зелень, ще щось з незрозумілою назвою. Скрізь були інструкції, терміни і фази місяця. Вона читала це все і розуміла, що не знає, з чого починати. Зазвичай вона знала, але не цього разу.

Взяла помідори. Вони були першими, на що впав погляд. Достатня причина.

З тих пір вона дивилась відео на YouTube. Вже вкотре. Збилася з рахунку. Спокійний чоловік в панамі пояснював про розсаду, про кислотність ґрунту і про правильну відстань між лунками. Вона слухала, записувала і намагалася зрозуміти, що саме вона робить не так.

Розсада стояла на підвіконні. Бліда, тонка, ніби сама не вирішила, чи хоче рости. Дивно казати, що ти розумієш розсаду, але Діна розуміла.

Чоловік в панамі пояснював про пікірування. Вона записувала. За вікном сонце сховалося за хмару. Город ставав сірим і нецікавим. Вона подумала, що, мабуть, потрібно було б купити щось простіше, ніж помідори. Але зараз є помідори. Включила відео ще раз.

В дверях постукали.

Вона не відразу зрозуміла, що це стукіт. В будинку за містом рідко хто стукає. Іноді це просто вітер, іноді гілка, іноді щось невизначене, що вона ще не навчилася ідентифікувати. Трохи почекала.

Знову стукіт. На цей раз чіткіше.

Вона закрила ноутбук. Встала. Пройшла до дверей. Невеликий будинок, п'ять кроків від підвіконня до порогу. Відчинила.

Костя Вольт стояв на ганку. Русявий. Сірі очі. Нічим не примітний. З тих, що зливаються з натовпом. Тільки натовпу тут не було. Просто ганок, город і сіре весняне небо.

Вони дивилися одне на одного.

— Ви знайшли мене.

— Знайшов.

Якийсь час вони мовчали.

— Нам треба поїхати в одне місце, — сказав він.

Вона дивилась на нього. На це непримітне обличчя з сірими очима, що весь рік лишалося десь на краю думок і ніяк не зникало.

— Куди? 

— Побачите.

Вона подивилась на розсаду на підвіконні за спиною. На город, що чекав. На ноутбук з поставленим на паузу чоловіком в панамі, а потім на Костю.

— Дайте мені хвилину, — сказала вона і пішла взяти куртку.