Розділ 56

Допит тривав чотири години. Даня говорив спокійно. Не було адвокатів, не було відмов. Не було усього того, що зазвичай роблять люди в його ситуації. Просто говорив. Відповідав на питання точно і по суті, іноді випереджав питання, іноді сам додавав деталі, про які Костя навіть не здогадувався.

Костя сидів навпроти, слухав, записував і думав, що за двадцять років роботи не бачив нічого подібного. Не злочинів, ні. Їх він бачив різними. За двадцять років через його стіл пройшли і маніяки, і шахраї, і звичайні люди, що одного разу прийняли неправильне рішення і не змогли повернутися назад. Він бачив тих, що кричали, тих, що мовчали, тих, що плакали і просили вибачення, і тих ,що дивились крізь нього.

Він думав, що бачив все. Виявилося, що ні. Бо таке він бачив вперше. Людину, що розповідає про вбивства, так само, як розповідають про покупку нових трусів. І це просто не вкладалося в голову.

Костя за двадцять років навчився не брати справи додому. Не думати про підозрюваних вночі. Не задавати собі питань про природу людини після важких допитів, бо такі питання не мають відповідей і тільки заважають спати. Цього разу він розумів, що спати не буде.

Директору Даня підібрав дозування сам. Тестував на тваринах. Він так і сказав.

На тваринах, бо потрібна була точність у дозуванні.

Серцевий глікозид у правильній концентрації. Правильний момент. Директор помер, і ніхто не шукав правду. Чому? Та тому що вона не була нікому потрібна. Всі тільки зраділи.

Костя записував, але в голові були думки тільки про дівчинку, що рахувала плитки.

Кириленко — вчитель, що домагався. Соломія — однокурсниця з занадто довгим язиком. Артем зрадив і пішов. Даня говорив про кожного спокійно, з деталями.

— Ви підтверджуєте, що вбили Кириленка Василя Івановича?

— Підтверджую.

— Харченко Соломію?

— Так.

— Коваленка Артема?

— Так.

— Петренка Ігоря Степановича?

— Так.

— І Мороза Віктора Івановича. Директора дитячого будинку номер сім.

— Так.

Костя записував рядок за рядком. Він двадцять років заповнював такі протоколи. Це була просто робота. Просто слова на папері. 

— Максименко Максим Ігорович, — сказав він.

Пауза. Перша за чотири години.

— Так, — сказав Даня нарешті.

— Ви підтверджуєте, що позбавили його життя.

— Підтверджую.

— З якою метою?

Даня подивився на нього , і детектив відчув, як щось змінилося.

— Він забув її, — сказав Даня. — Він не заслуговував того місця, яке займав в її пам'яті.

Пауза.

— Ви вважали, що маєте право позбавляти людей життя, — сказав нарешті детектив.

— Я мав право, — відповів той.

— На якій підставі?

— Вона не захищала себе. Хтось мав зробити це за неї.

— Вона не просила вас про це.

— Я знаю.

— Вона не давала вам дозволу.

— Я знаю і це.

Костя поклав ручку. Подивився на людину навпроти. Чотири години і жодної зміни. Жодного тремтіння, жодної розгубленості, жодного моменту, коли він виглядав би як людина, що розуміє, де знаходиться і що це означає.

Він двадцять років навчився тримати дистанцію. Розділяти роботу і те, що всередині. Зараз не виходило.

— Продовжимо, — сказав він. І підняв ручку. — Максименко Максим.

— Він забув її, — повторив Даня. — Він жив своє щасливе життя, поки вона шукала його роками, а він просто забув.

— І ви вирішили…

— Він не заслуговував пам'яті, яку вона йому давала, — перебив Даня. — Він не заслуговував того, що вона думала про нього. Шукала його. 

Даня замовк. 

— А очі…

Його голос змінився. Вперше за чотири години вийшов за межі протокольної рівності. 

— Очі в нього були такі ж блакитні. Такі ж, як у неї. Чому? Чому в людини, що забула її, такі ж очі? Її очі. Чому він мав те, що мало бути тільки в неї? Він пішов. Він жив. Він забув! А ці очі, ці очі, що я бачив в неї кожен день… Вони… Вони були у нього! На обличчі, що не заслуговувало на те, щоб їх носити.

Він замовк. Потім продовжив тихіше, майже для себе:

— Коли він помирав, я дивився на нього і думав. Чому? Чому саме такі? Чому саме її? І в останню секунду, коли він подивився на мене, я зрозумів, що не можу їх залишити там. З ним. В землі. — Пауза. — Вони мали бути в того, хто ніколи не залишить. Хто заслуговує дивитись на неї.

Тиша. Костя довго дивився на людину перед собою і вперше вийшов за рамки протоколу.

— Ви хворі, — сказав він.

— Можливо, — відповів Даня, посміхаючись. — Вона звела мене з розуму. І уже давно.

Він вийшов з кімнати допиту о третій ночі. Остапенко стояв в коридорі, чекаючи. Вони дивились одне на одного секунду.

— Він підтвердив все? — спитав.

— Все.

— І директора?

— І директора.

Остапенко кивнув. Відвів погляд.

— Як вона? — спитав тихо.

— Іду перевірити.

Лікарня о четвертій жила в тій тиші, що буває тільки між ніччю і світанком. Костя йшов коридором і думав про те, що почув за останні години. Про хлопчика, що спостерігав з темних кутів. Про дозування, що той підбирав на тваринах. Про очі, що забрав собі, бо вони нагадували її. Він думав про монстра, що сидів тоді навпроти нього, і не сумнівався ні разу у правильності своїх вчинків.

Вона лежала у палаті і дивилась у стелю. Він зупинився на порозі, дивився на неї хвилину, перш ніж зайти. Вона не повернула голову. Не помітила або просто зробила вигляд, що не помітила.

Він бачив її різною. Холодною і гострою, коли виплескувала воду йому в обличчя. Іронічною і небезпечною, коли провокувала його в кімнаті для допитів. Памʼятав ту рідкісну посмішку, що доходила до очей. Памʼятам шрамами на спині, що вона показала, але таку, як зараз, він не бачив жодного разу. Там, де завжди була та холодна зосередженість, що робила її собою, зараз було просто порожньо. 

Він зайшов. Сів біля ліжка.