Розділ 55

Він кинувся миттєво. Вона відступила. Тісний будинок не давав простору, але жінка встигла втримати рівновагу. Даня рухався без поспіху. Три роки він так само розставляв склянки за стійкою. Міліметр до міліметра. Без зайвих жестів. Тепер він з тією ж точністю скорочував відстань. Для нього не було різниці в діях. Усе, що він робив, було однаковим. Навіть це.

Вона не кричала. Не було кому, та й не в її характері. Вона не видала жодного звуку в інтернаті, коли рахувала плитки на стінах і дивилася у вікно, то чому мала кричати зараз? Деякі алгоритми не змінюються. 

Перший удар вона заблокувала ліктем. Щось у плечі відгукнулося гострим, сухим тріском. Другий пройшов у бік. Вона скрикнула від поштовху, збиваючи дихання, і відлетіла назад. Спина врізалася в холодний камінь. Тупик. Далі відступати було нікуди.

Він наступав рівно. На обличчі не було злості. Діна взагалі не могла зчитати жодної емоції, і це її лякало. У ньому навіть не відчувалося ненависті. Нічого. Просто пусто. Коли вона взагалі останній раз так лякалася? 

Вона відштовхнулася від стіни й штовхнула його обома руками. Він відступив на крок. Цього вистачило, щоб кинутись вбік, до центру кімнати. Туди, де через провалений дах було видно зірки й темне небо. Де з’явився простір для руху?

Він розвернувся. Голубі очі в темряві все ще блищали від сліз. Вона трималася довше, ніж він планував. Діна не була сильнішою за нього, але точно була швидшою. Його ритм почав ламатися. З’явилася та сама зайва секунда між думкою і замахом, коли контроль поступається місцем роздратуванню. Злість зробила його передбачуваним. Навіть цей ідеальний механізм почав давати осічки. Тепер вона знала, куди він вдарить наступного разу.

Вона читала ці секунди і уміла вчасно реагувати, відступала і не давала притиснути себе до стіни. Раз. Ще раз. Він замахнувся, а вона юркнула вниз, під руку, розвернулася за спиною. Він обернувся пізніше, ніж треба. Вона вдарила. Він відхилився, стиснув зуби.

— Не треба, — сказав тихо.

— Треба.

Потім він змінив тактику. Перестав бити. Просто кинувся вперед і схопив її. Руки навколо, щільно, той самий захват, що на початку. Вона смикнулась. Раз, другий, третій. Марно. Вона відчула, як сили закінчуються. М'язи горіли. Дихання стало коротшим.

Діна не здавалась. Вкусила його руку. Сильно, до крові, вклала всі сили, що залишилися. Він крикнув, і хватка ослабла на секунду. Вона вирвалась. Розвернулась. Встигла зробити крок і…

Підлога. Вона не зрозуміла, як. Просто раптом підлога була знизу, а темрява зверху. Голова гуділа від удару. Холодний бетон під долонями. Запах пилу і старого дерева.

Він був над нею одразу.

— Діно, — сказав він. Голос хрипкий і тихий одночасно. — Не треба більше.

Вона дивилась вгору. На його обличчя, на ці очі, що дивились на неї крізь темряву. Голубі. Знайомі. Не його. Вона думала, що не встигне. Що секунди нема. Що зараз…

Постріл розірвав тишу. Різкий, короткий, оглушливий в маленькому замкненому просторі. Відлуння покотилося по стінах і зникло.

Даня здригнувся. Вона відчула це. Він повільно подивився вниз, ніби не розумів, що трапилося. Перевів погляд на своє плече. Темна пляма розквітала на чорній тканині. 

Він підняв погляд на двері. Костя стояв у темному отворі. Зброя в витягнутій руці. Дихання рівне. Сірі очі, що бачили все. Будинок, Даню, її на підлозі.

— ПОЛІЦІЯ! — Голос Вольта, загартований двадцятьма роками бруду й залізної дисципліни, розірвав тишу. — НА ПІДЛОГУ! ЖИВО!

Даня проігнорував наказ. Він стояв нерухомо, дивлячись на Костю так, наче Вольта не існувало. В його очах був цілий хаос, зачинений під склом. Потім погляд змістився. Він дивився на неї, і цей тиск вона відчула буквально фізично, навіть лежачи на дошках.

Вони завмерли, прикуті один до одного поглядами. Вона — розпластана на брудних дошках, він — нерухомий над нею. Між ними застигло все сказане й несказане, те, що вже ніколи не вдасться забрати назад. Скляний світ розбився, і тепер вони обоє стояли на його уламках.

— Ти прийшла, — сказав він тихо. Майже ніжно. — Все одно прийшла.

Діна не відповіла.

— НА ПІДЛОГУ! ОБЛИЧЧЯМ ВНИЗ!

Даня опустився повільно. Він не підкорився — просто сили йшли. Сів на холодний бетон, притиснув руку до плеча і дивився на Діну. Сльози лишили сліди на його щоках. Він не витирав. Просто дивився. Чужими очима.

Метал кайданків клацнув на зап’ястках, замикаючи коло. Костя притискав Даню до підлоги, виголошуючи слова, які за двадцять років стали механічними:

— Ви заарештовані. Ви маєте право зберігати мовчання. Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді.

Він договорив останню фразу і лише тоді відпустив його, миттєво опинившись поруч із Діною. Опустився на одне коліно.

— Діно. — Його рука обережно торкнулася її плеча. — Ти ціла?

Вона вдивилася в його обличчя. Попри професійну холодність, він не був схожий на детектива. Він був схожий на того, хто щойно пройшов через власне пекло, намагаючись врятувати її. Людина, яка мало не втратила все в останню секунду.

— Ти запізнився, — сказала тихо.

Він видихнув.

— Знаю.

Вона сіла. Голова гуділа, нагадуючи про себе, але не заважаючи думати. Вона подивилася на Даню. Він мовчки сидів на підлозі і не зводив з неї погляду. Вперше вона не могла розгадати цей вираз. Або просто не хотіла. Відвернулася.

Крізь діру в даху виднілося темне небо. Кілька зірок, байдужих і нерухомих, як і завжди. Десь далеко розрізали тишу поліцейські сирени.