Розділ 52

Будинок здався меншим, ніж вона пам'ятала. Стіни просто розвалювалися, перетворюючись на купу будівельного сміття, затягнутого часом і байдужістю.

Діна зайшла через темний проріз, де колись були двері, і зупинилася. Промінь ліхтарика в її руці ковзнув по гнилій підлозі, обдертих стінах і дірках у даху, крізь які проглядало холодне нічне небо. Все стало меншим. Скукоженим. Наче дім помирав повільно, разом із тими, хто в ньому колись жив.

Запах вогкості й дерева. Солодкуватий відтінок неживого. М’язи звели судомою раніше, ніж вона встигла подумати. Це було схоже на фантомний біль від опіку, який знову зустрівся з джерелом вогню.

Їй було сімнадцять, коли вона була тут востаннє. Тоді вона прийшла сюди з вибором, а пішла з відповіддю. Тоді все здавалося простим і правильним, але тепер тут пахло тільки сирістю і смертю. Діна відмахнулася від спогадів, як від настирливої мухи, що заважає думати. Не зараз. Потім. 

Двадцять третя нуль нуль.

Вона вимкнула ліхтарик. Світло згорнулося в одну точку й зникло, залишивши її в нульовій видимості. Секунду вона чула лише власне дихання, а потім він з’явився.

Чоловік буквально виник нізвідки, наче виткався із самої густої темряви за її спиною. Жодного шурхоту підошов по гнилій дошці, ніякого коливання повітря. Тільки раптова, нелюдська вага, що навалилася на плечі, змушуючи хребет напружитися до межі.

Чужі руки спрацювали як налагоджений механізм. Вони перехопили її корпус, блокуючи лікті й притискаючи зап’ястя до ребер. Він тримав її міцно, без найменшого наміру відпускати чи вступати в діалог. Його корпус впритул притиснувся до її спини, блокуючи будь-яку дистанцію. Жодного зазору. Руки зафіксували її тіло так щільно, що кожен вдих став коротким і вимушеним.

Тіло зреагувало на автоматизмі, випереджаючи думки. Лікоть назад у сонячне сплетіння, важкий каблук на підйом ноги, різкий кидок головою вперед, щоб розбити йому обличчя. Хватка на секунду послабла, і цього було достатньо. Діна вирвалася, відскочила вбік і розвернулася, виставивши блок.

Він стояв у трьох метрах. Тінь у тіні. Весь у чорному, маска повністю приховувала обличчя. Людина без ознак, середня статура, нічого, за що міг би зачепитися погляд.

— Навіщо? — її голос розрізав тишу. — Навіщо листи? Загадки? Навіщо це все?

Він мовчав. Чоловік просто стояв і дивився на неї крізь прорізи в масці.

— Ти хотів, щоб я прийшла. Я тут. Говори.

Він зробив крок. Вона відступила, витримуючи дистанцію. Вони кружляли по кімнаті, як два гравці, що знають правила, але ще не бачать дошки. Кожен рух був продуманим і обережним.

Він кинувся раптово. Набагато швидше, ніж дозволяла його статура. Діна встигла відхилитися, але він зачепив її плечем, збиваючи з ніг. Вони впали разом. Підлога була крижаною. Удар ліктем об бетон вистрілив гострим болем саме у плече, але вона навіть не скривилася.

Він опинився зверху. Важкий. Його пальці сталевими лещатами притиснули її зап’ястя до підлоги. Діна смикнулася, але зрозуміла, що позиція програшна. Вона не кричала. Не було сенсу, та й не в її характері.

Тепер вона просто дивилася йому прямо в прорізи маски. Яскраво-блакитні очі. Майже неприродні в цій темряві. Той самий відтінок, який вона знала занадто добре. Той самий відтінок, який вона бачила в снах. Той самий відтінок, який вона шукала усе доросле життя.

Діна завмерла. Він теж відчув цю зміну. Хватка трохи послабла, наче він на мить розгубився від цієї відсутності опору. Вона вихопила руку і одним різким рухом зірвала з нього маску.

Усе застигло. Звуки зникли, залишивши по собі порожній, позбавлений повітря простір. Стало чути тільки, як билося її власне серце.

Вона дивилася на обличчя, яке бачила щодня протягом трьох років. Три роки за стійкою. Три роки кави, мовчання і того самого погляду. Даня. Це був Даня. Але ці очі. Блакитні, прозорі, як березневий лід. Очі хлопця, який колись давно простягав їй хліб, обробляв її рани і годинами сидів на підвіконні, дивлячись на Борща. Очі, які вона бачила в кожного з убитих.

Щось всередині неї зламалося. Діна повільно підняла руку. Він не поворухнувся, застиглий під її поглядом. Вона провела кінчиками пальців по його щоці. Шкіра була гарячою і шорсткою. Потім її рука піднялася вище, до очей. Вона торкнулася повік, наче намагалася переконатися, що це не галюцинація, що ці очі справжні.

Вона не плакала. Для цього не було сил. Але всередині щось надломилося, і ця тріщина випустила назовні одну-єдину сльозу. Гаряча крапля повільно обпекла щоку, залишаючи за собою вологий слід, і застигла, наче боячись зірватися вниз.

Діна не відводила погляду. Вона дивилася на це чуже, майже незнайоме обличчя бармена, яке тепер здавалося лише безглуздою маскою. Але в самих зіницях, у цій глибокій блакиті, вона бачила єдине, що було для неї справжнім і рідним за всі ці роки.

У застиглому повітрі її голос пролунав ледь чутно: 

— Чому… чому у тебе очі Максима?