Розділ 51

Він слухав випуск о шістнадцятій. Той був коротким. Лише тридцять хвилин. Діна рідко дозволяла собі такий лаконізм. Зазвичай її розбори тривали годинами, в’язкі та детальні, як протокол розтину. Костя слухав і записував, як робив це завжди. Червоний маркер у руці, транскрипт на екрані, кава, що давно охолола. Але цього разу маркер так і залишився нерухомим. Він не підкреслив жодного слова. Він просто слухав.

«Зустріти когось, хто бачить тебе справжню».

Костя повільно опустив маркер на стіл. Костя дивився на свою руку, що все ще торкалася столу, і відчував, як у кімнаті стає занадто мало повітря.

«Дякую, що слухаєте. Завжди».

Він знав усі її випуски. Двісті сімнадцять епізодів, кожен з яких він прослухав мінімум двічі, вишукуючи між рядками натяки на її власну історію. Вона ніколи так не закінчувала. Ніколи не дякувала аудиторії просто так, без конкретної причини чи анонсу наступної теми. Останнє «завжди» прозвучало не за сценарієм. Воно прозвучало так, наче після нього вже не було нічого.

Він різко піднявся, відштовхнувши крісло. Набрав її номер. Довгі механічні гудки били в скроні, але Діна не відповідала. Він набрав ще раз, і знову порожнеча. На третій спробі автовідповідач сухо повідомив, що абонент поза зоною досяжності.

Костя подивився на годинник. П’ятнадцята сімнадцять. П’ятниця. 

Він відкрив ноутбук, гарячково шукаючи повідомлення, яке вона надіслала йому після затримання Коваленка. Перечитав. Потім знову повернувся до транскрипту того випуску, де вона відкрито викликала вбивцю на зустріч. Знайшов цей рядок: «Якщо ви мене слухаєте, то ви знаєте, де і коли».

Де і коли? Він не знав «де». Усі його запити до архівів видавали сотні адрес, пов’язаних із «сімкою». Але він підозрював, що «коли» — це сьогодні. І це «коли» настане дуже скоро. Він схопив куртку.

Бар «Безіменний» мав уже працювати. Він приїхав о двадцять другій і припаркувався навпроти, не вимикаючи двигун. Дивився на темні вікна закладу, які зазвичай у цей час уже починали підсвічуватися м’яким неоном. Чекав.

Двері не відчинялися. Він вийшов із машини, відчуваючи тривогу. Підійшов до дверей і смикнув за ручку. Замкнено. Зазирнув крізь скло. Всередині панувала темрява. Крізь скло було видно залу. Стільці акуратно перевернуті на столи, барна стійка вичищена до блиску, жодної забутої серветки чи склянки. Всередині панувала темрява. Крізь скло зала здавалася не просто порожньою, а вимерлою. Стільці на столах стояли ідеально рівно, ніжка до ніжки. Стійка блищала в світлі ліхтаря без відчуття присутності.

Від цієї впорядкованості ставало не по собі. Виглядало як місце, що вичистили перед тим, як покинути назавжди.

Костя набрав номер бару. У слухавці прозвучав холодний механічний запис: — Сьогодні бар не працює. Вибачте за незручності.

Автовідповідач. Костя ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, дивлячись у мертве скло вітрини. Власник не відкрив бар. П’ятниця — найприбутковіший день тижня, і згідно з звітом він ніколи не пропускав зміну. За три роки він не хворів жодного разу. Про це теж було записано. Він швидко набрав Сергія. 

Звіт був ідеальним. Навіть занадто. Чорний Данило Олегович виглядав на папері як людина, якої не існує. Жодних штрафів, жодних заборгованостей, жодної зачіпки, яка б вибивалася за межі норми. Чистий аркуш. Стерильна біографія. Справжні люди так не живуть. 

Костя переглянув сторінки вдруге, але причепитися не було до чого. Жодного приводу для затримання, жодного «хвоста», що тягнувся б із минулого. Він закрив папку. Тепер він знав точно, що Діна була в небезпеці. І ця небезпека була значно продуманішою, ніж він припускав раніше.

Він набрав номер відділу, не зводячи очей з темної вітрини бару. 

— Відстежте телефон Чорного. Живий пінг, негайно, — кинув він у трубку замість вітання. — І Діну. Її теж і чи пересікались вони сьогодні.

— Костю, на якій підставі? — голос оператора був спантеличеним. — Звіт же прийшов, там порожньо. 

— На підставі того, що це він, — процідив Костя, відчуваючи, як пітніють долоні. — Це той виродок із сокирою. Він її забрав. 

— Які докази? 

— Жодних! Просто роби!

Його переключили на керівника. Голос шефа вибухнув у слухавці відразу: 

— Ти з глузду з’їхав? Я втомився прикривати твої косяки, Костю! Твої «передчуття» дорого нам обходяться. Більше ніяких білінгів без ордера. Досить!

— Востаннє, — Костя закрив очі, намагаючись втихомирити тремтіння в голосі. — Якщо я помиляюся, то покладу значок на стіл сьогодні ж. Повір мені в останнє.

На тому кінці посипалися прокляття. Шеф кричав, що Костя псує йому кар’єру, але врешті видихнув: 

— Останній раз. І знаєш… я не знаю, що навіть краще. Щоб ти помилився і ми просто випили за твій вихід на пенсію, чи щоб ти виявився правим? Бо якщо це він, я буду радий, що твоя чуйка ще жива, але...

Костя коротко подякував і вимкнув зв'язок. Він стояв на тротуарі, нервово прикурив, але сигарета не заспокоювала. Від люті й безсилля він з усієї сили копнув металевий смітник. Той відлетів зі скреготом. Костя замер на секунду, а потім повільно підійшов і поставив його назад на місце. Руки трусило. Час зупинився. Стрілка годинника наче в’язла в повітрі, і кожна мить здавалася нескінченною.

Телефон вібрував у кишені. Координати. 

— Немишля, — прочитав він уголос.

Костя кинувся до машини. Вичавив газ так, що гума залишила чорні смуги на асфальті. Він мчав крізь вечірній Харків, не бачачи світлофорів, і тільки одна думка стукала в скронях: «Встигнути. Тільки б встигнути».