Розділ 48

Вона не планувала заходити, просто йшла повз після виснажливого дня у студії, що цілком складався з нескінченного монтажу, правок та думок, які методично нарізали кола в її голові. Вона зупинилася біля важких дверей «Безіменного», постояла секунду, вдихаючи запах дощу та вихлопних газів, і штовхнула двері.

Даня побачив її миттєво. Він підняв погляд саме в ту секунду, коли вона переступила поріг. Так було завжди, ще до того, як вона встигала зробити перший крок до стійки. Діна сіла на своє звичне місце, в самому кутку, де світло ламп було найтьмянішим. Він поставив перед нею запотілий бокал «Варштайнера», не запитуючи нічого. Діна зробила перший ковток. Холодна гіркота приємно обпекла горло. 

Даня відійшов до інших відвідувачів, а вона залишилася наодинці зі своєю склянкою. Бар жив своїм звичайним ритмом. Приглушені розмови, ритмічна музика, чийсь хрипкий сміх у глибині зали. Все було знайоме до дрібниць. Вона знала цей простір напам'ять. Знала, як поскрипує третій стілець від вікна, коли на нього сідають. Знала, що старий холодильник за спиною бармена починає гудіти вище, коли надворі йде дощ. Вона знала це місце краще ніж власну квартиру. 

Він повернувся за десять хвилин. Обперся ліктями про стійку. 

— Як день? — тихо запитав. Його голос перекривав гуркіт бару, створюючи для них двох маленьку зону приватності. 

— Нормально. 

— Подкаст? 

— Змонтувала новий випуск. 

Він кивнув, взяв чистий рушник і знову взявся за склянки. Вона думала про п’ятницю. Два дні. Лише сорок вісім годин до зустрічі на Немишлі. Діна відпила ще, дивлячись на свої руки. Спокійні. Навіть занадто спокійні. Ніякої паніки, тільки чистий розрахунок. Її внутрішній механізм виявився міцнішим за її минуле. Вона знову стала тим, ким навчилася бути. Функцією без зайвих емоцій. 

— Даню, — покликала вона. 

— Мм. 

— Ти любиш цей бар? 

Він підняв погляд. В його очах на мить промайнуло здивування. Такі питання не входили в їхній звичний регламент. 

— Люблю, — відповів він після короткої паузи. 

— Чому? 

Він замислився, крутячи склянку в руках. 

— Бо він мій, — сказав він просто. — Я знаю тут кожен кут. Кожну тріщину на підлозі. Кожну людину, що заходить... 

Він зробив паузу, і його голос став трохи глибшим. 

— Кожну людину, що залишається.

Діна відчула, як по спині пройшов ледь помітний холодок. Вона відвернулася, вдивляючись у гру світла в бурштиновій рідині. Після п’ятниці все зміниться. Або ні. Цей варіант теж був цілком імовірним. Вона ніколи не ходила на зустрічі, не прорахувавши всі можливі фінали, але зараз… зараз вона не знала нічого. І це відчувалося як щось нове. 

Діна перевела погляд на Даню. Він уже переключився, відволікся на іншого клієнта і надів на обличчя свою стандартну усмішку. Вона бачила її тисячі разів за ці три роки й була впевнена, що знає кожен нервовий тик, що за нею ховається. Раніше ця усмішка здавалася зрозумілою, майже безпечною територією.

Але тепер її накрило усвідомлення, що все це були лише її версії. Зручні сценарії, які вона сама собі написала. Вона читала лише те, що він дозволяв їй бачити, а правда, що ховалася за цим фасадом, могла бути набагато гострішою і темнішою. Вона допила напій. Склянка стукнула об дерево. Даня зреагував миттєво. 

— Ще? 

Діна подивилася йому в очі. Вона бачила в них своє відображення. Маленьку темну цятку в карих лінзах. 

— Ні, — сказала вона. — Дякую.

Це було не за пиво. Це було за три роки тиші. За те, що він був єдиним, хто не ставив зайвих питань, поки вона збирала себе по шматках. Даня завмер. Маленька, майже мікроскопічна пауза видала його замішання. 

— Завжди, — відповів він так тихо, що вона ледь почула.

Діна встала, накинула куртку й пішла до дверей. Вона зупинилася біля самого виходу, поклавши руку на холодну ручку. Не обертаючись, постояла секунду, відчуваючи спиною тепло бару.

На вулиці вона зупинилася і глибоко вдихнула холодне, просякнуте вихлопами повітря. Діна не розуміла, навіщо зайшла сюди сьогодні. Це було схоже на ірраціональний потяг злочинця до місця, де він залишив докази. Вона пішла вперед, змушуючи себе не озиратися. До п’ятниці залишалося всього два дні. У голові, наче під склом старого хронометра, почав свій зворотний відлік невидимий механізм. Тік-так. Тік-так. Тік-так.