Розділ 47

Голоси розбудили її ще до сходу сонця. Це був той час, коли ніч уже вичерпалася, але ранок ще не поспішав. Шепіт у коридорі різав вуха. Щось було не так. Голоса були занадто швидкими, занадто нервовими.

Діна лежала нерухомо. Вона не розуміла слів, але знала: сталося щось серйозне. Ритм інтернату порушився. Нічні чергові забули про роботу й збилися в купу біля лампи. Вони шепотілися про щось неминуче, і цей шепіт заповнював увесь простір, не лишаючи місця для дихання.

Вона встала, не видавши жодного звуку. Ганна Петрівна стояла біля медичного поста. Халат був накинутий прямо на піжаму, обличчя мертвенно-бліде. Поруч із нею стояла Зінаїда Миколаївна, вихователька, яка завжди пахла валеріаною і тривогою. Вони були так захоплені своєю розмовою, що не помітили тіні, яка відокремилася від дверей спальні.

— …серце, кажуть, — шепотіла Зінаїда, нервово смикаючи пояс халата. — Але я вам скажу, що дивно це все. Дуже дивно. Спочатку той мертвий кіт на задньому дворі пару днів тому… Той, з яким діти гратися любили… Ще й молодша група знайшла… Дурна звістка була, наче знак якийсь… А тепер ось сам директор. Посеред ночі…

— Тихіше, — обірвала її медсестра, зиркаючи на зачинені двері кабінету. — Там уже поліція. Кажуть, вигляд у нього такий був, наче він привида побачив перед смертю. Навіть очі не закрили.

— Та хто почує в таку рань… — Зінаїда озирнулася і здригнулася, побачивши Діну.

Розмова обірвалася. Медсестра швидко відвернулася, вдаючи, що перевіряє графік, але страх у повітрі вже можна було мацати руками.

— Що сталося? — запитала Діна. 

— Іди спати, Діно. Ще рано. 

— Що сталося? — повторила вона. 

Довга пауза. Чути було тільки, як гудуть старі труби в стінах. 

— Директор помер, — нарешті вимовила Ганна Петрівна. — Вночі. Серцева недостатність.

Діна повернулася в кімнату. Світанок за вікном був каламутним. Вона глянула на порожній карниз, де більше не було чорної тіні Борща. Кіт загинув першим, а тепер не стало й директора.

«Ось і все». 

Думка була до смішного простою. Жодної радості. Вона стільки років уявляла цей момент, а тепер просто сиділа в тиші й відчувала, як декорації її дитинства перетворюються на сміття. Все вирішилося без її участі. Проста помилка в системі, яка стерла людину-монстра.

Серцева недостатність. У п'ятдесят вісім це не дивувало. Він завжди був заважким і надто червоним. Але Діну мучив його останній місяць. Директор змінився. Вона не мала доказів, але відчувала це. Покарання стали рідшими і не настільки болючими та глибокими. Розмови коротші. Проповіді простіші. Пропали його улюблені цитати про любов. 

Інтернат ожив. У повітрі відчувався дивний азарт. Діти мовчки переглядалися, персонал тримав маски, але полегшення проривалося крізь кожну деталь. Смерть директора стала подарунком, якого ніхто не очікував, але якому кожен радив. Усі просто чекали, хто перший наважиться подати знак, що свято почалося.

Діна їла повільно, прислухаючись до розмов. 

— …зовсім здоровий був позавчора, — шепотіла Оксана сусідці. 

— Моя тітка каже, що в такому віці раптово не вмирають, якщо не допомогти… 

— Та кому він здався допомагати йому, — відрізала інша. — Довів себе нервами, от і все. 

— Все одно дивно. Ніхто ж навіть розслідувати не буде. 

— А хто буде копати? — почулося з кінця столу. — Його ж ніхто не любив. Ні ми, ні в районі. Немає людини — немає проблеми.

Мовчання, що настало після цих слів, було найчеснішим моментом за всю історію цього закладу. Діна доїла, акуратно поставила тарілку і вийшла з їдальні. Двадцять три плитки до класу. Вона рахувала їх автоматично, відчуваючи, як з кожним кроком будівля стає просто будівлею. Без господаря вона переставала бути кліткою.

Увечері вона шукала Макса. Це сталося мимоволі. Вона ловила себе на тому, що зупиняється біля знайомих поворотів, чекаючи побачити його нахмурене обличчя. Хотілося просто сісти поруч на підвіконні. Мовчати. Відчувати, що він поруч і що тепер, коли кабінет директора порожній, їм більше нічого не загрожує.

А потім вона згадала. Холодний душ реальності. Макс пішов. Два місяці тому. Машина з тими «хорошими людьми» давно відвезла його в інше життя, де немає запаху хлорки й нічних візитів до директора. Вона сама відпустила його. Першою. 

Діна стояла посеред порожнього коридору. Директор мертвий. Макса немає. Вона одна. Це відчуття не було новим. Самотність була її другою шкірою ще з самого Миколаєва. Вона пішла в спальню. Лягла на спину, дивлячись у стелю, по якій повзали тіні від вуличних ліхтарів. Зовні темніло. Харків засинав, байдужий до того, що в одному маленькому дитячому будинку щойно закінчилося чиєсь персональне пекло.

«Ось і все».

Цієї ночі вона заснула без снів. Вперше за довгі місяці її тіло не чекало на удар.