Розділ 46

Третя загадка прийшла через три дні. Діна вже чекала на неї. Вона знала, що лист з’явиться, так само, як знала, що сонце зійде над Держпромом, що кава в «Кулиничах» біля метро буде обпікати губи. Деякі речі в цьому світі просто неминучі.

Вона була в студії, коли телефон на столі видав знайому вібрацію. У повідомленні не було нічого, окрім нової загадки.

«Фінішна пряма. Загадка три. Холод під шкірою. Очі утри. Там ти навчилась: тіло — це нуль. Більше не страшно від слів чи від куль.

Стіни мовчать, дах впав до землі, тільки підлога — в нічній самоті. Прийшла із питанням — пішла із тавром. Немишля знає. Згадай це разом. Де це було»?

Діна прочитала текст лише раз. Поклала телефон на пульт і встала. Підійшла до вікна. За склом усе було як завжди. Вулиця, байдужі голуби на карнизі. Світ здавався нерухомим, але всередині неї щось остаточно тріснуло. Це було відчуття, наче з-під ніг раптом прибрали опору, і вона почала падати в порожнечу. Декорації навколо обсипалися, залишаючи лише голий, холодний каркас минулого.

Вона знала відповідь. Звісно, знала ще до того, як розблокувала екран. У тій частині пам’яті, яку вона роками тримала під замком, ця відповідь лежала на видноті. 

Старий будинок на березі Немишлі. Вона пам’ятала його надто добре. Напівзруйнований скелет споруди, що тримався за життя лише завдяки впертості цегли. Провалений дах, крізь який було видно байдужі зірки, і міцна підлога, що пахла гниллю та річковою вогкості. Їй було сімнадцять.

Вона пішла туди сама. Для неї це був експеримент. Свідомий крок людини, яка хотіла зрозуміти, що мають на увазі інші, коли говорять про близькість, пристрасть чи сором. Вона хотіла дізнатися, чи відчує вона хоч щось, крім механічного тертя.

Не відчула нічого. Але саме там вона отримала найголовнішу відповідь у своєму житті. Тіло — це просто інструмент. Машина. І вона може використовувати цю машину так, як вважає за потрібне, не відчуваючи при цьому жодного тягаря. Ця думка стала її першим ковтком справжньої свободи.

Діна повернулася до столу. Три загадки. І жодна з них не стосувалася її успіху чи її роботи. Всі вони били в точки зламу. Годинник у кабінеті Мороза. Дата смерті її ката. Будинок, де вона остаточно втратила щось важливе в собі.

Він знав її. Не як популярну ведучу. Не як голос із динаміків. Він знав те, чого не було в жодному реєстрі, що не розповіла б жодна Харченко. Він знав її зсередини. 

Вона знову подумала про Макса. Думка була болючою, як дотик до відкритого нерва. Він зник, коли їй було чотирнадцять, і відтоді в її житті з’явилася діра, яку неможливо було залатати.

Діна шукала його роками. Вона перестала чекати того моменту, коли він повернеться до неї сам, і почала діяти. Витрачала перші зароблені гроші на приватних детективів, які лише розводили руками. Сама прочісувала архіви, вишукуючи бодай згадку про зміну прізвища чи реєстрацію в іншому місті. Вона робила запити в лікарні, морги й навіть в’язниці, щоразу завмираючи від страху перед тим, що може знайти, і водночас помираючи від цієї порожнечі. Діна підключала свої зв’язки, перевіряла закриті бази, але Макс наче розчинився в повітрі. Не було жодного сліду. Ні отриманого паспорта, ні офіційної роботи, ні випадкового штрафу.

Вона хотіла вірити, що він просто викреслив «сімку» зі своєї пам'яті. Змінив шкіру. Став кимось іншим, щасливим і вільним від їхнього спільного пекла. Найважче було зізнатися собі в іншому. Можливо, він не просто почав нове життя. Можливо, він просто її забув. Або, що набагато гірше, — він занадто добре все пам’ятав і саме тому ніколи не хотів повертатися.

Але якщо він не пішов? Якщо він просто став її тінню?

Вона зупинила себе. Потрібно більше фактів, а не теорій, побудованих на емоціях, яких у неї «немає». Діна взяла телефон і швидко набрала відповідь. Вулиця, орієнтир, короткий опис будинку. Нічого зайвого.

Вона завагалася лише на мить, згадавши Костю. Професійна етика, логіка безпеки. Буквально все кричало про те, що вона має переслати це повідомлення йому. Він детектив. Це його робота заходити в темні будинки замість неї. Вона згадала шрами на своїй спині, які він бачив кілька днів тому. Його погляд.

«Якщо скажеш детективу, то він стане наступним». Вона згадала ці слова. Звісно ж, Діна не вірила в погрози, тому що зазвичай це була зброя слабких. Але цей анонім уже вбивав і не залишав жодного сліду.

Вона натиснула «відправити». Екран блимнув. Відповідь прийшла миттєво, наче анонім тримав телефон у руках, чекаючи саме на неї.

«П’ятниця. 23:00. Ти знаєш, де?».

Вона дивилася на ці три рядки, відчуваючи, як у студії стає занадто мало кисню. П’ятниця. Через три дні все закінчиться або…