Розділ 45

Він знав, що детектив прийде до неї. Не знав точної години, але сама ймовірність була для нього математичною константою. Такі люди, як Вольт, не вміють вчасно прибирати руки від вогню. Вони йдуть вперед саме тоді, коли інстинкт самозбереження наказує бігти у зворотний бік. Даня давно це зрозумів. 

Детективи — це всього лише стерв’ятники. Їм начхати на чужий біль, їм потрібна лише правда, яку можна красиво сервірувати на власному кухонному столі. Вони готові спалити чуже життя дотла, аби тільки задовольнити свою хвору цікавість.

Тому він чекав. Не під самими вікнами — за квартал, у затінку старого двору, де на лавці біля розлогого дерева його силует повністю розчинявся в сутінках. Звідси відкривався ідеальний огляд на кут будинку Діни. Досить близько, щоб розрізнити обличчя, і достатньо далеко, щоб залишатися невидимим фоном міста.

Блокнот лежав на коліні. Ручка завмерла в очікуванні. Вони з’явилися о дев’ятій тридцять.

Даня побачив їх здалеку. Діна йшла попереду, а детектив тримався поруч. Між ними була дивна напруга, наче вони щойно посварилися чи принаймні збиралися це зробити. 

Вони зайшли в під’їзд разом.

Він поклав блокнот на лавку. Дивився на темне скло вхідних дверей, за якими зникли їхні силуети. Всередині щось почало повільно скручуватися в тугий вузол. Його не прошибло болем, а просто почало нудити. Живіт скрутило тугим вузлом, а в роті з’явився присмак заліза. Даня дивився на них і відчував, як по шкірі повзе липкий холод. Він не хотів думати, що це за почуття. Це було огидно бачити їх разом. Хотілося сплюнути, розтерти це видовище підошвою і піти геть. Всередині все тремтіло.

Він глибоко дихав, силоміць заштовхуючи повітря в легені. Намагався переконати себе, що це лише частина її гри. Що ця їх зустріч — просто необхідність. Нічого особливого. Він заставляв себе вірити, що вона нікого не впустить так близько.

Вона поцілувала мене.

Ця думка виникла сама по собі як захисний рефлекс. Вона прийшла без запрошення і заповнила собою все. Вона поцілувала його в ту ніч. Взяла за комір, притягнула до себе, і він вперше не відступив. Смак її крові на губах, її посмішка перед тим, як заснути. Це був його якір. Його доказ. Вона вибрала його.

Він тримався за цю фразу і не зводив очей із під’їзду. Десять хвилин. Двадцять. Тридцять.

Він дивився на циферблат годинника, потім на двері, потім знову на стрілку, що безжально відраховувала секунди. Вузол у грудях затягувався сильніше. Він уявляв її квартиру, уявляв дві чашки на столі й погляд Вольта. Той самий погляд, який Даня бачив крізь скло бару. Занадто особистий, занадто спраглий. Погляд людини, яка хоче врятувати те, що не потребує порятунку.

Даня стиснув ручку так, що вона ледь не тріснула в кулаці. Діна не терпіла зайвих людей у своєму просторі. Вона завжди давала зрозуміти, коли аудієнція закінчена. Якщо детектив має хоч краплю мізків, то він це відчує. Якщо ні, то вона виставить його за двері без жодних церемоній.

Сорок хвилин. Даня майже перестав дихати. О двадцять другій п'ятнадцять двері під’їзду нарешті відчинилися. Вольт вийшов сам.

Даня видихнув, відчуваючи, як кисень нарешті повертається в легені. Він спостерігав, як Костя зупинився на тротуарі, постояв трохи, дивлячись у порожнечу, а потім рушив геть. Плечі напружені, крок занадто швидкий для людини, чий вечір закінчився добре. Вона попросила його піти.

Даня знову взяв блокнот і коротким, впевненим розчерком записав: «22:15. Вийшов сам. 45 хвилин».

Цифра «45» заспокоювала. Це не був час для коханого чоловіка. Даня знав її звички: якщо вона хотіла людину, то зникала з нею до ранку. Сорок п’ять хвилин замало для пристрасті. Суха розмова. Це була просто розмова.

Він сховав блокнот у кишеню, підвівся з лавки й солодко потягнувся, відчуваючи, як напруга покидає м’язи. Вона вибрала його.

Детектив міг оббивати її пороги, міг приносити каву, міг ритися в архівах і випитувати секрети у старих виховательок. Він міг копати так глибоко, як йому заманеться. Це не мало значення. Костя Вольт намагався зрозуміти жінку, яку Даня вже давно прийняв як частину себе. Вона поцілувала Даню. Не детектива.

Він пішов темною вулицею, і на його обличчі промайнула тінь посмішки. Все йшло за планом. Детектив скоро або зламається, або зрозуміє, що за ці сорок п’ять хвилин він не отримав нічого. Даня зупинив цю думку. Він просто йшов крізь ніч. 

Харків навколо був великим, байдужим і темним. Саме таким, як він любив. Тільки Даня знав, що Діна зараз стоїть біля вікна, миє чашку після небажаного гостя і дивиться на ті самі вогні, що й він.