Розділ 44

Він стояв біля під'їзду, наче вріс у розпечений асфальт, не в силах поворухнутися. Навколо все було як зазвичай. Шуміли машини, десь за рогом пролунав короткий сміх, місто жило своїм вечірнім ритмом. Але для Кості світ щойно тріснув і розлетівся на шматки.

Він дивився на знайомі вулиці, але бачив тільки ті білі лінії на її шкірі. Те, що він дізнався, перевернуло все, у що вірив. Світ навколо залишався звичайним, але не для нього. Не після побаченого. Він став людиною, яку щойно допустили до найпотаємнішої сповіді без жодного слова. Бліді, стягнуті часом лінії кричали голосніше за будь-який подкаст.

«Ви ж хотіли розібратися. Ну що, тепер задоволені?»

Він зрозумів набагато більше, ніж вона хотіла. Він побачив не просто старі рани, а ціну, яку вона щодня платить за свій спокій. Кожен її жест, кожне холодне слово тепер мали пояснення.

Костя не зміг сісти в машину. У тісному салоні йому забракло б повітря. Він пішов пішки, намагаючись вгамувати лють, що закипала в грудях. Перед очима спливли слова Валентини Петрівни про дівчинку, що непритомніла в коридорі від виснаження, про медсестру, яка відверталася, про папери, які спалювали. Діна пройшла крізь справжнє пекло.

Костя зупинився на розі, запаливши сигарету. Дим розвіявся у вологому повітрі. Анонім знав деталі, які неможливо знайти в оцифрованих архівах. Директор, Соломія з університету, Артем. Цей список жертв не був випадковим. Хтось методично вбивав усіх, хто колись завдавав Діні болю. Це був не маніяк із вулиці. Це був «охоронець», що прийшов із тих самих хлорованих коридорів. Хтось, хто бачив її кров тоді, вирішив пролити чужу зараз.

Він дістав телефон. Голос архіваріуса в слухавці був сонним і невдоволеним.

— Мені потрібні списки вихованців «сімки», — перебив Костя будь-які заперечення. — Повні дані: дати народження, вибуття, адреси опікунів. Все, що знайдете.

— Детективе, вже майже ніч…

— Завтра о восьмій ранку вони мають бути у мене на пошті, — відрізав він і поклав трубку.

Машина чекала на Сумській. Костя сів за кермо, але не заводив двигун. Він відкрив ноутбук, і синє світло екрана вихопило його напружене обличчя. Список жертв тепер виглядав інакше.

Кириленко — вчитель. Соломія — однокурсниця. Артем — колишній коханець. І хтось один був невидимим свідком усіх цих етапів. Хтось, хто колекціонував її образи і чекав свого часу.

Він відкрив базу даних і почав перебирати імена з архівних списків. Він шукав тих, хто випускався з дитячого будинку номер сім в один рік із Діною. Одне прізвище одразу привернуло увагу. Григорчук. Біля нього не було жодних позначок про подальше життя.

Жодного запису після грудня 2012 року. Жодного отриманого паспорта, коду чи номера телефону. Жодних банківських рахунків чи штрафів. Людина-привид. Хтось, хто просто перестав існувати в ту саму зиму, коли помер директор і інтернат закрили.

Костя дивився на миготливий курсор у рядку пошуку. Люди не випаровуються. Вони або вмирають, або міняють шкіру. Він ввів новий запит: «Зникнення, нещасні випадки, вихованці інтернатів, 2012 рік». Знову нічого. Хтось дуже старанно стер цю людину з реальності.

Він закрив ноутбук і подивився крізь лобове скло на нічне місто. Десь там, серед вогнів і темних дворів, ховався той, кого він досі не помічав. Хтось, хто завжди був поруч із Діною, але залишався в тіні. Хтось, хто бачив її шрами ще тоді, коли вони кровоточили.

Костя згадав її погляд у квартирі. Він був упевнений, що вона нікому їх не показувала. Це було схоже на крик про допомогу або на довіру, яку вона сама ще не усвідомила. Тепер десь під ребрами пекло дивне відчуття. Він хотів захистити її. Ні. Навіть не так. Він мусить її захистити.

Замість дому Костя рвонув машиною до відділку. Він знайде цього привида, навіть якщо доведеться перевернути всі архіви. Хлопець з минулого не зник безслідно. Він просто затаївся.

Григорчук був реальною людиною. Костя це відчував усім єством. Саме він був розгадкою до всього. Залишилося тільки зрозуміти одне. Під яким іменем цей привид живе зараз?