Розділ 43

Костя чекав її біля виходу зі студії. Діна побачила його здалеку і відразу впізнала. Він стояв біля цегляної стіни, сховавши руки в кишені куртки. Костя не перевіряв годинник і не витріщався на двері студії. Він просто дивився на дорогу, на машини, що проїжджали повз. Здавалося, що він просто випадково тут зупинився. Та Діна розуміла, що це точно не було випадково. Вона підійшла впритул, зупинившись лише тоді, коли між ними залишилося пів метра прохолодного вечірнього повітря. 

— Детективе. 

— Пані Соколова, — він дивився прямо на неї і в очах читалася сильна втома, яку не виходило приховати. — Кава?

Він намагався бути спокійним, але його видавали напружені плечі.

— Ходіть, — коротко кинула.

Діна не повела його в кафе. Вона знала, що у людному місці він знову почне грати роль детектива, а вона свідка. Вона не хотіла більше грати. Ще кілька днів тому Діна мріяла, щоб поруч був хтось, хто у всьому розбереться. Вона хотіла бачити перед собою саме детектива. Але зараз, коли побачила його в живу, то зрозуміла, що їй було складно навіть просто дивитися на нього. 

Він не питав, куди вони йдуть. Просто мовчки підлаштувався під її швидкий темп. Харків навколо дихав вечірнім жаром. Галасливим, вологим, із запахами бензину та липи. Люди проходили повз, зачіпаючи їх плечима, але Костя тримав дистанцію, не намагаючись почати розмову.

Вони дійшли до Клочківської. Типовий під’їзд, важкі залізні двері, ліфт, що здригався на кожному поверсі, та здавалось доживав своє життя. Діна дивилася на цифри, що спалахували на табло. Костя просто мовчки стояв поруч. 

Діна клацнула вимикачем лампи в кутку. М’яке бурштинове світло вихопило частину вітальні, залишивши стелю в тіні. Вона ніколи не любила верхнє світло. Воно робило речі надто очевидними. В квартирі було занадто чисто. Це радше нагадувало номер у готелі, де ще гості не встигли розкласти свої речі.

— Сідайте, — вона кивнула на стілець і пішла на кухню.

Костя стояв посеред вітальні й озирався. У квартирі був лише мінімум меблів і жодних дрібничок, які зазвичай тримають люди. Тут не було забутих папірців на столі, чашок у раковині чи кинутого на крісло одягу. Ідеальний порядок здавався майже не природним та штучним.

Йому здалося, що тут ніхто не живе. Це місце нагадувало декорацію до фільму. Весь простір виглядав так, ніби його щойно вичистили від будь-яких слідів людини. Не було ні запахів їжі, ні звичного домашнього затишку.

Вона принесла чай. Сіла навпроти, не випускаючи чашку з рук. У цій стерильній вітальні вона виглядала як випадкова гостя. Костя бачив тільки її обличчя в тіні. Весь цей ідеальний порядок навколо перестав мати значення. Залишилися тільки вони, дві чашки й важка розмова, яка мала початися.

— Я був у Валентини Петрівни, — сказав він, коли перша пара пари над кавою розвіялася. 

Діна не відреагувала. 

— Харченко, — уточнив, наче вона могла забути. 

— Я знаю, хто така Валентина Петрівна. 

— Вона розповіла про директора. Про те, що він робив. Про покарання. Про те, як ви…

— Детективе Вольт, — вона перебила його, не підвищуючи голосу. — Навіщо?

— Що саме? 

— Навіщо ви туди ходили? Чого ви шукаєте в моєму дитинстві?

Він поставив чашку на стіл. 

— Бо я хочу зрозуміти. 

— Що саме зрозуміти? Психологію жертви? Формування травми? 

— Вас. Я хочу зрозуміти вас, Діно.

Вона дивилася на нього. Шукала в його очах фальш, професійний інтерес або звичайну жалість. Але там було щось інше. Вона бачила це, але не хотіла давати цьому назву.

— Я хвилююся, — промовив він тихіше. — Я знаю, що вам це не потрібно. Знаю, що ви зараз скажете, що це не моя справа і що я порушую кордони. Але я хвилююся. 

Всередині в Діни щось обірвалося, наче всередині нарешті прорвало греблю, яку вона тримала роками. Її тіло почало дрібно тремтіти, і вона не могла це зупинити.

Вона повільно встала. Костя стежив за кожним її рухом. Діна вийшла на середину кімнати, прямо під світло лампи. Вона відчувала, як його погляд буквально пече шкіру.

Спокійно, наче робила щось звичне, вона зняла куртку й кинула її на стілець. Потім светр. Їй стало холодно, але цей холод допомагав зосередитися.

Костя не одразу зрозумів, що відбувається. Тільки коли вона залишилася в одній тонкій майці, він хотів щось сказати. 

— Діно… 

Вона не слухала. Просто повернулася до нього спиною і повільно підтягнула край майки вгору.

Костя замовк. Повітря в кімнаті раптом забракло. Діна просто стояла нерухомо і дивилася на вогні міста за вікном. Вона знала, що він усе бачить.

Ці тонкі білі лінії на її шкірі нікуди не зникали. Вона росла, і шрами росли разом із нею. Вони розтягувалися і ставали частиною її тіла. Це була історія, назавжди вписана в її шкіру. Кожна смужка була пам'яттю про біль, який став її частиною і який носила на собі щодня.

Вона опустила майку й обернулася. Костя сидів нерухомо. Діна вперше не могла прочитати його обличчя. У його погляді було стільки злості й відчаю, що вона мимоволі відступила. В якийсь момент їй стало ніяково від того, що вона показала йому свою найбільшу таємницю.

— Ось що ви шукали, — кинула вона. Голос тремтів, і вона міцно стиснула кулаки, щоб це приховати. — Ви ж хотіли розібратися. Ну що, тепер задоволені?

Він мовчав. Дивився на неї так, ніби бачив не Діну, а все, що з нею робили.

— Ви нічого не знаєте, — процідила. — Ви копирсаєтеся в архівах, розпитуєте якихось людей і думаєте, що все зрозуміли. Але ви не знаєте, як пахне той кабінет. Ви не чули, як звучить Біблія, коли тебе б’ють. У вас немає права за мене хвилюватися. Хвилюються близькі, а ви для мене чужий. Ви мене зовсім не знаєте.

— Діно… 

— Не називайте мене так!

Костя різко замовк. Діна поспіхом одягла светр і куртку, намагаючись чимшвидше прикрити шкіру. 

— Робіть те, за що вам платять, — кинула вона вже біля дверей. — Шукайте злочинця. Закривайте свою справу. А в мою душу лізти не треба. Це не входить у ваші обов'язки. Все, що ви побачили, не має відношення до справи.