Розділ 42

Лист прийшов рівно о дев'ятій. Діна сиділа на підлозі біля панорамного вікна, ноутбук приємно грів коліна. Вона редагувала сценарій наступного підкасту, вичищаючи зайві емоції з опису чергового серійника, і час від часу піднімала очі на місто. Харків за склом повільно розчинявся в сутінках, ліхтарі спалахували ланцюговою реакцією. Вона любила цей час, коли світ ставав нечітким, а межа між реальністю та тінню стиралась.

Телефон на паркеті завібрував, видавши короткий, сухий звук. Вона знала, що це він. Очікувала на новий лист та нову загадку. Відклала ноутбук убік та повільно взяла телефон. Екран обпік очі білизною.

«Діночко. Ти ж розумниця. Правильно відповіла. Я і не сумнівався. Ну хіба може трішки. Насолоджуйся цією маленькою перемогою, бо далі буде цікавіше.

Лови другу загадку:

Молився за душі, а тіла катував, Він свято вірив, що право це мав. Та осінь прийшла і зрівняла рахунок, Спинивши серце — це був подарунок. Не старість, а правда його догнала. Яку ж ти дату тоді загадала?

Ти ж пам’ятаєш запах того ранку, Діночко? Так пахне фінал. Ти знаєш цей день, ти відчувала його кожною клітинкою. Назви його. Напиши мені дату, коли листопад став червоним. Не змушуй чекати надто довго».

Діна прочитала лист кілька разів. Вона кинула телефон, різко встала, підійшла до вікна й притиснулася лобом до холодного скла. Внизу хтось вигулював собаку. Тварина тягнула повідець до кущів, поки хазяїн говорив по телефону, насолоджуючись своєю маленькою собачою свободою.

Її почало трясти. Контроль, який вона вибудовувала роками, просто тріщав в моменті. Пальці самі стиснулися в кулаки, нігті до болю впилися в долоні. Дихання стало коротким і рваним. Їй раптом забракло повітря в цій занадто тісній кімнаті.

Вона знала відповідь. Ще на першому рядку про «молитви». Діна відштовхнулася від підвіконня. Її затрусило. Вона хотіла щось розбити або закричати. Вона завмерла посеред кімнати. У скронях гупало. Вона знову повернулась в той самий ранок.

Двадцять третє листопада.

Цифри виникли в голові миттєво. Діна знала цю дату краще за власне прізвище. Прізвища можна змінити, а день, коли її пекло скінчилося, не забути ніколи.

Вона знову взяла телефон. Відкрила чат. Курсор блимав на порожньому полі. Діна завмерла. Хвилина. Дві. Три. Вона стояла посеред своєї стерильно-білої квартири й не впізнавала себе.

Діна професійно розбирала психопатів на атоми. Спокійно описувала тортури у мікрофон перед сотнями тисяч слухачів. Проводила аналізи та складала психологічні портрети. Але зараз вона не могла набрати чотири прості цифри. Пальці заціпеніли. 

Це нерозуміння лякало більше за самого аноніма. Діна завжди тримала себе в руках. Вона завжди вміла приборкувати лють. Кожна емоція була в неї під наглядом, розкладена по поличках і підписана. Як в архіві. А зараз усередині все посипалося.

У грудях розливався страх. Той, який здавалось був забутий ще в дитинстві. Її внутрішній «запобіжник», про який вона стільки розповідала іншим, раптом перегорів. Раціональність, логіка, професійний аналіз. В один момент усе це стало сміттям.

Ноги ослабли. Вона повільно сповзла по стіні, відчуваючи спиною кожен міліметр холодної поверхні. Сівши на підлогу, Діна витягнула ноги.

Перед очима, наче на старому плівковому екрані, виплив той ранок. Двадцять третє листопада. Вона знову відчула ту мерзотну липку тишу коридорів і те, як життя здавалось завмирало, коли він наближався. Дата, яка мала бути похована під шарами терапії, знову стала реальною.

Вона прокинулася від тиші. В інтернаті ніколи не буває тиші. А тут раптом змінилося навіть повітря. Діна лежала під тонкою ковдрою і слухала порожнечу в коридорі. Звістка розійшлась будівлею майже без слів.

Директор помер. Серце стало.

Подумала: «Ось і все». Усередині не було ні радості, ні тріумфу. Вона чекала на сльози чи істерику, але в грудях не було нічогісінько. Максима не було поруч. Він поїхав два місяці тому. Діна залишилася зовсім одна і тільки зараз нарешті почала дихати.

Діна поклала руку на телефон. Відкрила список контактів. Костя Вольт. Треба було натиснути «виклик». Вона мала сказати йому правду. Розповісти, що цей анонім знає те, що знали лише привиди дитбудинку. Що він питає про смерть Мороза.

Це не був просто переслідувач чи фанат. Це був хтось із її минулого. Хтось, хто дихав тим самим повітрям. Хтось, хто бачив те саме, що й вона. Костя мав про це дізнатися, поки не стало надто пізно.

Вона дивилася на ім'я «Костя». Пальці закам’яніли. Це не був професійний розрахунок чи бажання грати самотужки. Це був фізичний параліч. Щось тримало її руку. Вона не могла набрати номер так само як не могла відповісти аноніму.

Діна відчувала себе комахою в бурштині. Вона втратила контроль над власним тілом. Розумна й сильна Діна Соколова просто не могла поворухнутися. Це безсилля доводило її до відчаю. Вона вперше не належала собі.

Харків за вікном жив своїм байдужим життям. Гула десь далеко автівка, гавкав пес. Місто дихало, сміялося і поспішало, і йому було абсолютно байдуже на проблеми однієї маленької ведучої. Світ залишався звичайним, поки в її квартирі ломалось все, що вона будувала роками. Діна нарешті набрала текст. Пальці слухалися погано, екран обпікав очі.

23.11.2012.

Вона натиснула «відправити». Звук повідомлення боляче різанув по вухам. Діна залишилася сидіти на підлозі, дивлячись у стелю. Білі стіни квартири більше не заспокоювали. 

Їй не хотілося нічого аналізувати. Не хотілося складати плани. Вона просто сиділа в темряві й думала про Костю. Він зараз десь у місті. Можливо, теж не спить. Вивчає документи, шукає тих, хто їй погрожує. Він не знає, що вона зараз не може навіть піднятися з підлоги.

Вперше з того листопада Діні захотілося, щоб хтось був поруч. Не детектив і не фанат її подкастів. Просто людина, яка б про це знала.