Розділ 41

Він збирався до клубу. Чорна сорочка, тонкі шкіряні рукавички в кишені, маска Гієни, що шкірилася з глибини сумки. Звичний набір для вечора, який мав закінчитися чужою кров’ю або власним забуттям. Даня стояв перед дзеркалом у ванній, затиснувши між пальцями тонку лінзу. Він вставляв їх без жодного зайвого руху, спостерігаючи, як його справжній погляд зникає під шаром дешевого полімеру.

Він думав про неї. Про той поцілунок, який більше нагадував напад. Насправді він не переставав думати про це з тієї самої ночі. Ця думка жила між замовленнями в барі, між кожною вимитою склянкою, заповнюючи паузи в розмовах із клієнтами, яких він слухав лише краєм свідомості. Вона вкусила його до крові, залишивши на губі металевий присмак, а потім посміхнулася і заснула. Це було так просто й природньо, ніби засинати в його обіймах було для неї таким звичним.

Він провів великим пальцем по нижній губі. Слід від зубів давно затягнувся, але Даня все одно перевіряв його, наче шукав доказ того, що йому це не наснилося. Що це була не фантазія і не міраж. Карі лінзи лягли рівно. З дзеркала на нього дивився звичайний бармен, який знає тисячу історій, але не має власної.

Телефон на стільниці завібрував, порушуючи тишу. Номер був незнайомий, але Даня відповів одразу. Він ніколи не ігнорував невідомі дзвінки. У його світі найважливіші новини рідко приходили від друзів. 

— Слухаю, — сказав коротко. 

— Це Петренко, — голос у трубці був нервовим. — З архіву. Ви казали набрати, якщо хтось почне ворушити папери по «сімці».

Даня повільно сів на диван, не зводячи очей із власного відображення. 

— Кажи. 

— Сьогодні приходив детектив. Прізвище Вольт. Посвідчення, запити — усе офіційно. Питав про дитячий будинок номер сім. Про персонал, про списки вихованців за дванадцятий рік. — Петренко зробив коротку паузу, щоб перевести подих. — Потім поїхав кудись на Салтівку. Шукав адресу Харченко, тієї старої виховательки.

Даня мовчав. Його обличчя залишалося нерухомим, але всередині усе кипіло. 

— І ще, — додав Петренко. — Він шукав конкретні імена. Діну Соколову. І всіх, хто був в її групі. 

— Зрозумів. Дякую за роботу. Гроші переведу через крипту.

— Дякую.

Він поклав слухавку і завмер. У темному склі вікна відбивалося його «нове» обличчя. Чужі карі очі, до яких він досі не звик. Детектив почав копати. Він ліз туди, де минуле Діни давно закатане в бетон. Ходив коридорами, де мали бути зачинені двері, і будив тіні, про які ніхто не хотів згадувати.

Усе лежало тихо й рівно, поки цей довбаний детектив із сірими очима не вирішив, що має право ставити запитання. 

Даня встав і почав міряти кімнату кроками. Від вікна до дверей, від дверей до вікна. Безлад навколо, розкидані книги, куртки на стільцях, перестав існувати. Він бачив Костю Вольта. Бачив той погляд, яким детектив проводжав Діну в барі. Закоханий ідіот. Саме тому він і лізе в ці руїни. Хоче «зрозуміти» її. Хоче знати, звідки в неї цей холод під шкірою.

Ніби значок дає йому право торкатися того, що знають лише ті, хто дихав тим хлорованим повітрям. Хто рахував кляті плитки на стінах і бачив обличчя директора в нічних сутінках. Детектив прийшов зі своїм чистим блокнотом у чуже брудне минуле. Він не розумів, що деякі могили краще не розкопувати взагалі.

Діні не потрібен був такий рятівник. Їй взагалі не було потрібно, щоб хтось копирсався в її дитячих шрамах. Вона сама вирішувала, що брати з собою в майбутнє, а що залишити гнити під фундаментом нового житлового комплексу. Тепер ця стіна, яку вона будувала роками, могла дати тріщину. І все через одного занадто цікавого законника.

Даня зупинився біля столу. Він повільно витяг маску Гієни й поклав її перед собою. Клуб на сьогодні скасовувався. У нього з’явилася справа важливіша за гроші та ігри.

Він дістав блокнот і короткими, різкими штрихами занотував час дзвінка, прізвище детектива, ціль пошуку. Потім вписав ще один рядок, так сильно втискаючи ручку, що папір ледь не прорвався: «Він не має права знати про неї те, що знаю я».

Даня закрив блокнот і накрив долонею. Його дратувала та бісило, що цей детектив підходить до Діни занадто близько. Костя намагався зазирнути їй у душу, розгледіти кожну лінію її шрамів, а це було територією лише одного чоловіка. І точно не детектива.

Він злився, бо хтось чужий наважився простягнути руки до його власності, до його таємниці. Різниця між професійним ризиком і цією лютою ревністю була тонкою, як лезо бритви. Даня провів пальцями по холодному пластику маски. Він не дозволить нікому навіть дихати в її бік. Діна належала йому, і її минуле теж.