Розділ 40

Він прийшов увечері, коли небо над інтернатом зовсім посіріло. Діна знала, що він прийде. Про такі речі вони ніколи не домовлялися. Просто відчували шкірою. Вона сиділа на підвіконні, підтягнувши коліна до підборіддя. Внизу, у дворі, старий охоронець Борщ робив свій останній обхід. Його кроки були важкими й рівними, наче він щось відраховував по своєму котячому розрахунку. Діна не відводила погляду, доки той не зник в тіні корпусу.

Максим не стукав. Двері тихо скрипнули, і в кімнату одразу потягнуло холодом із порожнього коридору. Він не став вмикати світло. Просто зупинився біля порогу, і в напівтемряві було чути лише його дихання. Діна чекала, що він скаже першим. Хвилини тягнулися, але ніхто не поспішав.  

— Діно. 

— Знаю, — кинула вона, не повертаючи голови. 

Він зупинився посеред кімнати. Між ними повисла важка пауза. 

— Звідки? 

— Ганна Петрівна розповіла Оксані, доки перев’язувала їй коліно. Оксана розповіла всім іншим. — Діна продовжувала вивчати поглядом порепаний асфальт у дворі. — В інтернаті немає секретів, Макс. Ти ж знаєш, що тут навіть стіни мають вуха.

Він підійшов і сів поруч на самий край підвіконня, зберігаючи ту дистанцію, яку вона завжди вимагала, але яку він щоразу непомітно скорочував. За вікном Борщ зупинився біля паркану і сів на лаву, втупившись у темряву. 

— Вони хороші люди, — сказав Максим нарешті. Голос його тремтів від напруги. — Я перевірив. Наскільки зміг підслухати й роздивитися. 

— Я знаю. 

— Вони хочуть дитину вже давно. У них великий будинок, сад... Вони… 

— Максим, — вона нарешті подивилася на нього. — Я знаю. Це добре. Це твій квиток звідси. Просто йди.

Після її слів у кімнаті стало зовсім тихо. Максим не поворухнувся. Він завжди так робив. Міг набурчати, що затримається, а сам з’являвся раніше, бо знав, що вона знову забула поїсти. Міг сказати коротке «нормально», але не йшов, поки не бачив, що вона нарешті розслабила плечі й почала дихати рівніше.

Діна давно до цього звикла. Його слова були лише шумом, а от його присутність відчувалась справжньою. Він заповнював собою всю порожнечу навколо неї, просто знаходившись поруч. Вперто, мовчки, так, ніби захищати її спокій було його єдиною роботою.

Він не пішов і зараз. Максим підійшов ближче, скинув куртку і накинув їй на плечі. Вона все ще пахла теплом його тіла. Він не питав, чи їй холодно. Сів поруч на край підвіконня, притиснувшись плечем до її плеча. У темряві було чути тільки його спокійне дихання.

— Хто мазатиме тобі рани? — запитав він тихо. 

Його погляд упав на її закриту спину. Вона не відповіла. Стиснула пальці на колінах так, що побіліли кісточки. 

— Діно. — Його голос змінився. — Він же не зупиниться. Після того, як я поїду, він… 

— Я впораюсь. 

— Ти не можеш знати… 

— Макс! — вона різко обернулася. — Я сказала, що впораюсь. Мені не потрібна нянька.

Він дивився на неї просто й відкрито. У цьому погляді була лише злість на те, як паршиво все влаштовано, і на себе, бо він ніяк не міг це змінити. Він просто мовчав поруч, засунувши руки в кишені.

— Хто буде тут? — вихопилося в нього. — Хто буде знати, де ти й що з тобою? Хто взагалі буде про тебе пам’ятати?

Діна обійняла його першою. Це було так не схоже на неї, що Максим на мить перестав дихати. Вона ніколи не торкалася людей, а тут притислася всім тілом, ховаючи обличчя в грубій в’язці його светра. Він відчув, як весь заціпенів під її руками, наче боявся, що будь-який рух злякає її, і вона знову закриється.

Вона й сама не знала, чому так зробила, але відпускати не хотіла. Діна вчепилася в нього міцно та відчайдушно. Так, як тримаються за єдину живу людину в усьому світі. Сліз не було. Всередині давно все вигоріло. Вона просто притискалася лобом до його грудей, слухала, як гулко б’ється його серце, і вперше за довгий час відчувала, що вона не сама. Що під її пальцями справжнє тепло, яке не зникне, якщо вона заплющить очі.

Максим нарешті видихнув. Його руки піднялися повільно і обійняли її у відповідь. 

— А хто ж буде хвилюватися? — прошепотів він їй прямо у волосся, і вона відчула, як його гарячий подих лоскоче шкіру. Голос у нього зовсім зрадницьки здригнувся. — Хто знатиме, що ти знову з самого ранку ні крихти в рот не брала? Хто відчує, що тобі кепсько, чи що директор тебе знову допікав?

Він обережно притиснув її до себе ще міцніше, накриваючи своєю долонею її потилицю. Його пальці, шорсткі й теплі, ледь помітно перебирали пасма її волосся, наче заспокоювали наполохане звірятко. 

— Ти ж така... — він зам'явся, не знаходячи слів, і просто уткнувся носом їй у скроню, вдихаючи запах її шампуню й пилу інтернатських коридорів. — Не можна тобі самій. Я ж серцем чую, коли тобі дихати важко. Хто ж тебе закриє від усього цього, як не я?

 — Тихо, — обірвала вона. 

— Діно… 

— Просто помовч.

Вони сиділи так довго. Темрява поступово заповнювала кімнату, змиваючи кути меблів, лишаючи тільки їх двох на цьому підвіконні. Вона тримала його, а він тримав її. Для Діни це було дивно, бо вона завжди вважала, що почуття — це зайва вага, яка заважає існувати. Виявилося, що вона вміє бути частиною чогось спільного. Просто раніше не було нікого, на кого варто було б витрачати ці зусилля.

Він пішов за годину. Вона відпустила його сама. Відштовхнула першою, як робила завжди, щоб не відчувати. Максим підвівся, взяв свою потерту торбу, в яку вмістилося все його коротке життя. Зупинився на порозі, його силует розмивався у світлі коридорної лампи. 

— Діно. 

— Мм. 

— Я знайду тебе, — сказав він. — Коли виросту точно знайду. Де б ти не була, як би ти не сховалася.

Вона подивилася на нього крізь сутінки. 

— Знаю, — сказала. І це була єдина правда, яку вона могла йому дати.

Він пішов, і порожнеча в кімнаті стала майже нестерпною. Діна ще довго сиділа на підвіконні, дивлячись у двір, де старий Борщ закінчував свій обхід. Вона не сумнівалася, що Максим її знайде. Вона думала про інше. Про те, що тепер їй доведеться самій мазати шрами на спині. Що ніхто більше не забере в неї тюбик з маззю, не скаже «лягай вже» і не буде обережно, ледь торкаючись, розтирати запечену шкіру своїми гарячими пальцями. Тепер вона мала звикнути до холоду власних рук. До того, що до деяких ран на спині просто неможливо дотягнутися самотужки.