Розділ 39

Запах старого паперу і герані неприємно пощипував ніс. На підвіконні стояли доглянуті горщики з квітами, а стіни були завішені фотографіями в тонких рамках. Поки Валентина Петрівна була на кухні, Костя розглядав фото. Діти на них стояти рівними, майже військовими шеренгами. Час розмив їх обличчя, але Костя все одно бачив своїм навченим поглядом головне. Те, як ті тримають спини. Це була постава дітей, яких навчили ідеально виконувати команди, але ніколи не вчили посміхатися. 

Жінка повернулася, поставила на стіл дві важкі чашки й сіла навпроти, склавши руки в замок. Костя відкрив блокнот, але не поспішав писати.

— Дякую, що прийняли, — сказав спокійно. 

— Я чекала, що хтось прийде, — відповіла вона без тіні здивування. — Тільки от біда не знала, коли саме і чи доживу до цього моменту. 

Він підняв погляд. 

— Чекали? 

— Двадцять два роки, детективе, — Валентина Петрівна подивилася йому прямо в очі. — Чекала, що хтось нарешті постукає до мене і поставить правильні питання.

Її голос звучав на диво спокійно. Вона розповідала про все так, ніби давно чекала дозволу виговоритися і нарешті позбутися того тягаря, що роками тиснув на неї зсередини.

Директор закладу керував «сімкою» дванадцять років. Поважна людина з бездоганною репутацією і правильними зв’язками в обласному управлінні освіти. Він любив цитувати Біблію на зборах персоналу, організовував гучні благодійні вечори й мав славу святої людини, що поклала життя на вівтар виховання сиріт.

— І що ховалося за цією репутацією? — спитав Костя. 

— Він карав дітей, — голос жінки став жорсткішим. — Фізично і регулярно. Я би мабуть навіть сказала, що системно. Він називав це «виховним методом». Його улюбленою була притча: «Хто шкодує різки своєї, той ненавидить сина свого». І, да простить мене Господь, він не шкодував. Персонал мовчав. Ми усі мовчали і робили вигляд, що нічого не знаємо.

— Чому? — Костя знав відповідь, але йому потрібно було почути її від неї. 

— Він... він не кричав. Такі, як він, ніколи не кричать, — вона важко видихнула і вчепилася сухими пальцями в край скатертини. — Він просто інколи в розмовах нагадував, що в мене нікого немає, що тільки одне його слово в управлінні і я буду на вулиці. З «вовчим квитком», без пенсії, без права навіть на поріг школи ступити. А куди мені йти під старість?

Вона замовкла і опустила очі.

— Були дівчатка молоді, гарячі... Хотіли скаржитися, бігали кудись. І де вони тепер? Зникли за тиждень. Когось змусили піти «по-доброму», а під кимось документи так підчистили, що ледь до в'язниці не дійшло. Він показував, що він тут господар, а ми так, пил під ногами. Тільки й того.

Костя швидко занотовував. 

— Мене цікавить ваша вихованиця. Діна Соколова. Чи памʼятаєте таку? Розкажіть про неї. 

Валентина Петрівна на мить завмерла, обхопивши чашку долонями, наче намагалася зігрітися. 

— Памʼятаю. Добре памʼятаю. Як ту нещасну забути. Її перевели з Миколаєва. Маленька, тиха, але з великими блакитними очима, які здавалось заглядали прямо в душу. Знаєте, бувають такі діти, які дивляться на тебе, і ти відчуваєш, що вони бачать набагато більше, ніж ти готова показати. Бідне дитя. Вона ніколи не плакала. За сім років у закладі жодного разу. Я запам’ятала її на все життя.

— У неї був конфлікт із директором? 

— Ох… Конфлікт то дуже мʼягко сказано. Він її виділив. Ніхто не розумів чому. Вона не порушувала правил, не грубіянила, не виділялася серед інших, але в один момент він її почав викликати до себе частіше за усіх.

— Коли це почалося? 

— Десь через рік після її появи. Спочатку раз на місяць, потім раз на тиждень, потім майже щовечора. Персонал перешіптувався по кутках, але офіційно все було чисто. Директор проводить індивідуальну виховну роботу з важким підлітком. 

— А неофіційно?

Жінка важко зітхнула. 

— Тільки от неофіційно... надто часто вона в мене в кабінеті опинялася. Я її латала мовчки, очі ховала, щоб не бачити тих синців. Один раз... один-єдиний раз я здуру наважилася записати в журнал, як воно було насправді. Описала все, як бачила.

Вона важко зітхнула і потерла старі суглоби на пальцях.

— Наступного дня директор прийшов. Не кричав, ні. Просто вирвав ту сторінку прямо в мене перед носом. Повільно так, з корінцем. Дивився в очі й мовчав, щоб я, дурна, правила зрозуміла. Більше я нічого не писала. Боялася. Всі ми тоді боялися.

Костя відклав ручку. Біль у голові знову нагадав про себе тупим пульсом. 

— Одного разу її знайшли непритомною прямо в коридорі, біля дверей його кабінету, — продовжила вихователька, її голос здригнувся. — Дівчатка поверталися з вечері й почали кричати. Ганна Петрівна хотіла викликати міську комісію, але директор не дозволив. Сказав, що дівчинка виснажена, погано їсть, що він сам про все подбає. 

— І всі повірили? 

— Та ну. Звісно ж ніхто не повірив. Усі просто зробили вигляд, наче так і треба. Оце, детективе, найстрашніше я вам кажу. Той момент, коли всі разом погоджуються на брехню. Я ж тоді не мовчала, — вона на мить підняла очі, і в них промайнула стара образа. — Написала один рапорт у районо. Він зник, наче й не було. Написала другий. Те саме. Тільки тиша.

Вона важко зітхнула і почала розправляти невидиму складку на скатертині.

— А потім мені тихенько так натякнули... Сказали, мовляв, якщо не втихомирюсь, то наступна перевірка знайде порушення вже в моїх документах. І піду я з вовчим квитком під старість років. Отак воно й було. Я замовкла. І досі те мовчання мені дихати не дає.

— Ви знали, що він із нею робив? 

Бабця мовчала. Довго мовчала.

— Я здогадувалася, — вона нарешті підняла погляд, і її голос ледь помітно затремтів. — Тільки ж здогади до справи не причепиш. Я бачила її обличчя, коли вона з того кабінету виходила. Порожнє-порожнє, детективе. Наче хтось світло всередині вимкнув. От тільки що була дитина. Жива дитина. А тут все. Тільки оболонка. Дивишся їй в очі, а там нічого немає. І нікого. Ой, біда-біда, яка ж була…