Розділ 38

Він виписався на шостий день. Лікар довго читав лекцію про небезпеку повторних гематом і підступність струсів, але Костя не слухав його. Йому не потрібні були порожні поради. Коли він нарешті підписав папери про самовільний вихід і ступив на ґанок лікарні, Харків ударив по нервах різким холодним повітрям і занадто гучним гуркотом трамваїв. Світ здавався викрученим на максимальну гучність.

Костя постояв хвилину, тримаючись за поручень. Погляд зачепився за власні руки. Вони виглядали блідими на тлі темної куртки. Він не поїхав у відділок. Там на нього чекали б запитання, протоколи й Остапенко, якого він поки не був готовий бачити.

Його тягнуло туди, де все почалося.

Дитячий будинок номер сім офіційно перестав існувати чотирнадцять років тому. Тепер на його місці височів житловий комплекс. Новенька висотка з панорамними вікнами та підземним паркінгом. Костя стояв біля скляного входу, дивлячись на відображення міста у фасаді. Ніякої цегли, ніяких решіток на вікнах. Сучасний бетон надійно поховав під собою стару споруду. Але десь там, під шаром дорогої плитки, все ще жили привиди. Він заплющив очі й на мить йому здалося, що він чує запах дешевого мийного засобу і застояного супу. Запах, який неможливо вивітрити з пам'яті тих, хто тут ріс.

Він дістав телефон. Голос у слухавці відгукнувся через кілька довгих гудків. 

— Мені потрібні документи по сьомому дитбудинку, — сказав архіваріусу. — Персонал, особові справи. 

Чекаючи на відповідь, він спостерігав, як з паркінгу виїжджає дорога автівка. Хтось тут живе, спить і п’є каву, навіть не підозрюючи, що на місці їхньої вітальні колись стояли ряди залізних ліжок. 

— Є одне ім'я, яке фігурує в усіх відомостях до самого закриття, — нарешті озвався голос. — Харченко Валентина Петрівна. Вихователька. Вона була останньою, хто замикав двері у дванадцятому.

Районний архів зустрів його пилом, що здавалось в’ївся в стіни. За столом сиділа жінка невизначеного віку, чия постава залишалася бездоганно рівною, попри старий дерев’яний стілець. Її обличчя нагадувало зім’ятий пергамент, але воно було ретельно припудрене, а тонкі губи підведені блідою помадою, що вже давно вийшла з моди. На шиї в неї висіла тонка металева вервичка від окулярів, а пальці, поцятковані віковими пігментними плямами, міцно тримали посвідчення Кості. Вона довго й прискіпливо вивчала документ. 

Коли на стіл лягли папки, Костя одразу зрозумів, що вони занадто тонкі. Для закладу, що працював двадцять років, об’єм документів мав бути втричі більшим.

Він почав гортати справу, і професійне чуття спрацювало миттєво. Це не було схоже на просто халтуру чи недбалість. Сторінки не виривали поспіхом. Їх просто не було. Після п'ятої одразу йшла десята, після дванадцятої двадцята. Жодних рваних країв чи пошкоджених корінців. Справи просто перезібрали заново, вилучивши «зайве».

Медичні картки обривалися на середині. Жодних діагнозів, жодних висновків про травми. Лише загальна інформація. Костя дивився на ці ідеально рівні прогалини й розумів, що хтось методично прибрав усі зачіпки ще до того, як він дізнався про існування цього архіву.

Він зупинився на рапорті, що дивом уцілів, затиснутий між двома бланками інвентаризації. Жовтень дванадцятого року. Анонімка, написана дрібним, тремтячим почерком. Два абзаци про те, що дітей карають лозиною за будь-яку провину, про нічні «виховні години» в підвалах. На полях стояв штамп. «Розглянуто. Підстав для перевірки не виявлено». Костя відчув, як до рота підступає жовч. Він сфотографував папірець. Тепер він точно знав, куди йти.

Салтівка зустріла його обдертими під’їздами та нескінченними рядами однакових вікон. Консьєржка в дев’ятиповерхівці глянула на його значок так, наче він прийшов заарештувати її особисто, і лише після довгої паузи кивнула на ліфт.

П’ятий поверх. Квартира номер дванадцять. Костя стояв перед оббитими дерматином дверима, відчуваючи, як серце вдаряє в ребра. Він не знав, що саме шукає. Чи підтвердження своїх здогадок, чи просто людину, яка зможе пояснити цей жах. Він знав лише одне. Діна Соколова теж була тут. 

Детектив натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинилися швидко, наче його уже чекали. Жінка, що стояла перед ним, виглядала меншою, ніж він собі уявляв. Сиве волосся було зібране в тугий, охайний вузол. Вона не нагадувала монстра. Перед ним стояла звичайна жінка в домашньому трикотажі, яка виглядала радше як вчителька на пенсії, що щойно відклала книгу.

— Перепрошую? — спитала.

— Детектив. Костянтин Вольт. Вибачте, що без дзвінка.

Валентина Петрівна відступила вбік, даючи йому пройти. Звичайна квартира зі звичайними меблями. 

— Заходьте, — сказала просто. — Я якраз ставила чайник. Ви ж прийшли розпитати про інтернат, чи не так?