Розділ 37

На четвертий день Костя попросив ноутбук. Медсестра почала була сваритись про те, що при струсі мозок вимагає спокою, але Костя подивився на неї так, що вона замовкла на півслові. У людей буває такий вираз обличчя, коли сперечатися не має сенсу, тому що це просто як марнувати кисень. Вона пішла, а за годину ноутбук приніс Остапенко.

Сергій виглядав бездоганно. Випрасувана сорочка, звична стримана стурбованість, яка так личить надійному колезі. Він поставив на тумбочку каву. Не ті лікарняні помиї, а справжню, міцну, чий аромат миттєво заповнив лікарняну палату. 

— Як голова? — запитав він, сідаючи на стілець. 

— У нормі, — відрізав Костя. — Що по справі?

Остапенко доповідав рівним, "протокольним" голосом, наче зачитував зведення на ранковій нараді. Новий відділ ще не втягнувся, ротація кадрів після минулого тижня перетворила управління на мурашник, де ніхто не знав, де чиї папки. Результати експертиз теж не тішили. Знаряддя вбивства — звичайна господарська сокира з найближчого будівельного гіпермаркету. Таких тисячі, жодних серійних номерів чи особливих міток. Навіть насічки на дереві стандартні.

Але найгірше було з камерами. Виявилося, що в під'їзді Кості «хмара» не оновлювалася вже сім днів. Хтось просто обірвав кабель живлення в щитку, і за тиждень ніхто з мешканців не поскаржився на відсутність сигналу. Вбивця явно довго готувався

Костя дивився на Сергія, і всередині почало свербіти неприємне передчуття. Остапенко був занадто зібраним. Коли детектив розповідає про напад на найкращого друга, у нього має бути бодай тінь справжньої люті чи розгубленості. Але Сергій діяв як за підручником. Проте, як тільки згадували Діну, його пальці на мить стискали паперовий стаканчик трохи сильніше, ніж потрібно. Ця мікроскопічна затримка, ця зміна тембру голосу видавали його з головою. Так поводяться люди, які знають про об’єкт розмови набагато більше, ніж дозволяє офіційний протокол.

— Соколову викликали офіційно? — перебив Костя. 

— Так. Прийшла, дала свідчення. Усе за протоколом. 

— І? 

— І нічого. Каже, що нових листів не було.

Костя мовчав, не зводячи очей із напарника. 

— Сергію. 

— Що? 

— Вона отримувала листи. 

Остапенко підняв погляд. Було зрозуміло, що ці слова йому не сподобались.

— Звідки така впевненість? 

— Бо це Діна, — Костя вимовив це майже втомлено. — Вона ніколи не здає карти повністю. Я можу поставити ногу на відсіч, що вона отримала їх, але промовчала. Це в її стилі.

Пауза затягнулася. Остапенко відпив каву. 

— Можливо, — сказав він. 

Надто спокійно. Навіть для Остапенка це був перебір. Жоден детектив не проковтне звістку про приховування доказів із таким байдужим виглядом. Костя повільно поклав ноутбук на коліна, не зводячи очей із напарника. Двадцять років у одному екіпажі не минають безслідно. Остапенко був для нього прочитаною книгою, де він знав кожен наголос і кожну паузу. Він знав, як у того розширюються зіниці від справжньої знахідки, і як він «замерзає», коли правда стає незручною. 

— Сергію, — Костя знизив голос до небезпечного пошепту. — Ти з нею знайомий. 

Це було не запитання. 

Остапенко не поспішав. Він повільно поставив стаканчик на тумбочку, наче це була найскладніша маніпуляція в його житті. 

— Ми перетиналися, — нарешті витиснув він. — По роботі. Вона — журналіст, я — детектив. У нашому колі це неминуче. 

— По роботі, — повторив Костя, відчуваючи, як усередині все холоне.

Він відвернувся до вікна. Сіре харківське небо, голі гілки дерев, дріт, що розтинав краєвид навпіл. Він згадав, як Соколова оперувала деталями закритих справ. Подробицями, які ніколи не просочувалися в пресу. Він шукав джерело в управлінні. Когось із доступом, когось, хто міг роками зливати протоколи й залишатися поза підозрою. Когось, хто був достатньо близьким до слідства. Він знову подивився на напарника. 

— Скільки? 

— Що саме? 

— Скільки часу ви знайомі, Сергію?

В очах Остапенка щось клацнуло. З них зникло тепло старого друга. Він просто зважував ситуацію і думав чи є ще сенс підтримувати цю виставу. 

— Костю, ти в лікарні. У тебе струс. Тобі треба… 

— Скільки. Часу.

Довга, задушлива пауза. 

— Чотири роки, — тихо відповів Остапенко.

Чотири роки. Костя кивнув, приймаючи цю правду. Вся її «ексклюзивність» трималася на протоколах, які Сергій щовечора виносив їй на блюдечку. 

— Що вона давала тобі натомість? — запитав Костя, відчуваючи нудоту.

Остапенко мовчав. 

— Ні. Не відповідай. 

Костя відкрив ноутбук, але символи на екрані розпливалися. Він думав про те, наскільки вона розумна. А потім подумав, що це найгірша думка для людини, чий напарник чотири роки зраджував слідство заради красивих очей чи приватних інтересів журналістки.

— Сергію… 

— Костю, я можу пояснити… 

— Не зараз. Просто скажи. Вона отримала нові повідомлення? 

Пауза. 

— Так. 

— Скільки? 

— Я не знаю точно. Вона розповідала лише те, що вважала за потрібне. 

— Але ти знав, що вона веде свою гру і не повідомляє відділ. 

— Так.

Костя закрив кришку ноутбука. 

— Йди, — сказав він. 

— Костю… 

— Йди, поки я тебе тут не придушив. Нам доведеться про це поговорити, але не тут і не зараз. Просто йди.

Остапенко встав, повільно взяв куртку. Вже біля самих дверей він зупинився.

— Вона не погана людина, Костю. 

— Йди, біс тебе дери.

Двері зачинилися. Костя лежав, втупившись у білу стелю. Стерильна, ідеально рівна поверхня без жодної тріщини. Це була повна протилежність його життю, яке щойно тріснуло навпіл. 

Діна збирала інформацію роками, дбайливо відкладаючи кожен лист аноніма у власну скарбничку секретів. Вона навмисно зробила себе приманкою, випустивши той подкаст. Це був її спосіб виманити звіра, не питаючи дозволу в поліції. У неї було власне слідство, свої терміни й своя, нікому не зрозуміла логіка.