Розділ 36

Він прийшов після відбою. Діна лежала на животі, втиснувшись обличчям у жорстку подушку, і дивилася в сіру стіну. Вона не спала, просто заціпеніла, намагаючись не дихати занадто глибоко. Спина нила. Кожен «слід любові», залишений директором, тепер віддавав тупим, виснажливим болем. Лозина давно замовкла, але її відлуння продовжувало пульсувати під шкірою, нагадуючи про кожне слово, вбите в неї разом із ударами.

Вона почула його ще в коридорі. Хода Макса була легкою і швидкою. Він завжди майже біг, коли йшов до неї. Ці звуки зовсім не нагадували важкі, «праведні» кроки директора, які зазвичай вбивали всяку надію ще до того, як відчинялися двері.

Макс зайшов тихенько. Стукати в цьому місці було не прийнято. У світі, де замки клацали лише для того, щоб шмагати лозиною, вони давно перестали стукати одне до одного.

— Діно. 

— Мм.

Хлопчина сів на край ліжка. Матрац жалібно скрипнув. Діна почула знайоме клацання металевої кришки. Маленька баночка з маззю, яку він знову десь поцупив. Вона відразу впізнала цей запах. Різкий, трав’яний. Він тепер асоціювався у неї з Максом. 

— Не треба, — глухо кинула вона в подушку. 

— Треба. 

— Макс… 

— Діно. — Голос тихий, але в ньому відчувалася та сама впертість, яка змушувала її здаватись кожного разу. — Просто лежи.

Діна не відповіла. Макс розумів, що якщо вона мовчить, значить дозволяє. Його дотик був ледь відчутним, наче він боявся, що вона розсиплеться від найменшого натиску. Мазь лягала на розпечену шкіру прохолодною плівкою, вгамовуючи вогонь під шрамами. Його пальці ледь помітно тремтіли. Макс намагався тримати руку впевнено, але пальці все одно ходили ходором, поки він втирав мазь у кожну смугу. Він дивився на її понівечену спину і задихався від того, що не може просто перебрати цей біль на себе. Він хотів, щоб пекло під шкірою зараз відчував він, а не вона, але міг лише методично обробляти рани, даруючи їй хоч трохи прохолоди.

— Я придумав, — сказав він за хвилину. 

— Що ти придумав? 

— Як позбутися його.

Вона закотила очі. 

— Слухаєш? — наполіг він. 

— Слухаю.

Макс почав розповідати  свій план. Перший варіант був по-дитячому наївним і жорстоким одночасно. Їжа. Щось підсипати в тарілку директора. Він десь вичитав про рослини, які зупиняють серце.

— Де ти їх візьмеш? — спитала вона. 

— Ну… можна в лісі пошукати. 

— Нас не випускають у ліс, якщо ти раптом забув. Ми тут під замком. 

— Можна попросити когось із місцевих… 

— Кого саме? Кому ти тут потрібен?

Пауза затягнулася. Макс не здавався. Другий план був про справедливість. Анонімний лист у районо. Написати все, як є. Про кабінет, про лозину, про «любов», якою директор калічить дітей. 

— Вони не повірять, — відрізала вона. — Бо ми для них ніхто. Сміття під парканом. А він поважна людина, він «праведник». У районо сидять такі самі, як він. Вони бережуть один одного, щоб ніхто не зазирнув у їхні власні кабінети.

Він замовк, але пальці не зупинилися. Він продовжував заліковувати її рани.

— Третій варіант, — нарешті витиснув він. — Зламати замок на його кабінеті. Щоб він не міг зачинятися зсередини. Щоб усі бачили, що він там робить.

Діна не витримала. Вона тихо, уривчасто засміялася в подушку. Це був сухий, гіркий сміх. 

— Макс, — видихнула вона. — Ти дурник. Всі і так про все знають.

— Я просто намагаюся… 

— Я знаю. — Вона повернула голову, дивлячись на нього через плече. Його обличчя в напівтемряві здавалося занадто серйозним. — Але замок він замінить наступного дня. Через лист нас розкидають по різних інтернатах, і ми більше ніколи не побачимося. А від твоїх рослин ми отруїмося самі, бо не знаємо, як готувати.

Він дивився на неї, не кліпаючи. 

— Тоді що? — запитав він ледь чутно. 

Вона знову вткнулася обличчям у подушку. 

— Нічого. Ми діти. Що взагалі можуть зробити діти проти такого світу?

Макс закінчив з маззю, але не пішов. Він продовжував сидіти поруч, дивлячись у вікно. Там, у синій темряві двору, Борщ ходив по периметру.

— Діно, — сказав нарешті. — Я щось придумаю. Щось, що дійсно допоможе. Обіцяю. 

— Знаю, — збрехала вона.

Діна не вірила в його плани. Вона вже тоді знала, що цей світ перемеле будь-яку їхню хитрість. Але те, що він сидів поруч, що спина більше не палала вогнем… Цього на ту ніч було достатньо.

Раптом з коридору долетів звук. Важкі кроки з тим самим характерним натиском на ліву ногу.

Вони заціпеніли одночасно. Макс напружився, його пальці вчепилися в ковдру. Всередині Діни наче клацнув тумблер. Холодний спокій миттєво витіснив усе інше. Це уже був рефлекс виживання. Вони не рухались. Не дихали.

Кроки пройшли мимо.

— Я щось придумаю, — повторив Макс пошепки. — Обіцяю.

Діна дивилася в стіну. Вона знала, що обіцянки в інтернатах ламаються швидше за лозини. Але вона промовчала. Хай вірить. Це була єдина річ, яка не давала йому зігнутися під вагою цього коридору. Хай думає, що може її врятувати.