Розділ 35

Вона прокинулася від запаху. Не від різкого сигналу будильника, не від розсіяного світла, що пробивалося крізь нещільні штори. Діна прокинулась від аромату свіжомеленої кави, що заповнив крихітну кімнату за баром. Даня відміряв усе бездоганно, як і завжди. Ідеальна порція, вивірена до градуса температура, той самий магічний момент, коли напій уже готовий, але ще не встиг втратити свій характер. Ця кава була його німим підписом наприкінці ночі.

Діна лежала нерухомо, вдивляючись у сіру стелю. Думки про вчорашнє спливали повільно. Вони їй нагадали кадри з проявленої плівки, але ці були занадто чіткі, щоб списати все просто на наслідки сп’яніння.

Його губи. Смак заліза на язику. І те, як миттєво впала його дисципліна, наче зрізана запобіжна чека. Один рух, один ривок за комір і залізна стіна, яку він вибудовував стільки років, просто перестала існувати.

Вона ледь помітно посміхнулася в порожнечу кімнати.

Отже, вона була права. З самого початку. Він дивився на неї так, як дивляться на вогонь. Заворожено і з панічним острахом обпектися. Тепер вона згадувала деталі, які раніше просто відправляла в архів пам'яті. Те, як він надто ретельно протирав скло, коли вона згадувала Костю; як зникав на кілька хвилин, щоб повернутися у свіжій сорочці; як залишав їй каву саме тієї температури, яка була потрібна.

Як він дізнався, що сьогодні їй потрібен був саме віскі, а не звичне пиво? Як він вгадує температуру кави до градуса?

Діна раптом замислилася. Даня роками був поруч. Він бачив її в найгірші моменти, знав її графік, знав, о котрій вона приходить додому і яку випічку купує в «Кулиничах» просто тому, що завжди був тим, хто її зустрічав. Але тепер, після того жорсткого, голодного поцілунку, ця його обізнаність здалася їй іншою.

Вона подумала, що нормальній людині це здалося б моторошним. Отримати доказ того, що людина, яка щоранку відчиняє для тебе кватирку рівно на дві долоні, приховує в собі щось набагато темніше за звичайну прихильність. Під тим поцілунком вона відчула не просто пристрасть, а десятиліття стримуваного, майже звіриного контролю. Він знав її звички настільки детально, що це межувало з одержимістю.

Мало б бути моторошно. Але її це лише веселило. Вона відчула азарт — виявилося, що її «тихий берег» насправді був глибоким виром, і вона щойно кинула в нього перший камінь. Вона завжди любила небезпечні іграшки.

Діна нарешті встала, потягнулася так, що хребет видав сухий дрібний хрускіт, і вийшла до залу. Чашка стояла на кухонній стійці, к вона і очікувала. Даня пішов не лишивши жодного сліду своєї присутності, крім цієї чашки та відчиненої на дві долоні кватирки.

Ідеальна температура. Діна тримала чашку, відчуваючи, як приємне тепло розливається по пальцях. Даня роками створював для неї цей стерильний вакуум, де кожна дрібниця була налаштована під її звички. Вона приймала це як належне, не замислюючись, скільки зусиль витрачає людина, щоб бути настільки зручною. Що це було для нього? Ритуал чи спосіб замаскуватись? І про що він думає зараз, проходячи крізь ранковий туман Харкова зі смаком її зубів на розсіченій шкірі?

Вона допила каву, поставила чашку в раковину і взяла телефон. Нове повідомлення. Вона знала від кого ще до того, як відкрила. 

«Діночко.

Я слухав ваш новий випуск. Двічі. Потім ще раз. Окремо той фрагмент, де ви говорите про зустріч. Ви думаєте, я не зрозумів вашого виклику? Я розгадав кожну вашу паузу. Ви робите їх бездоганно, я завжди це в вас любив. 

Добре. Я приймаю вашу гру.

Але у мене є умови.

Перша — ніхто не знає. Особливо ваш детективчик. Якщо він дізнається, куди ви йдете, то стане наступним. Не жертвою обставин, Діно. Саме наступним у моєму списку. Ви розумієте різницю. Не думаю, що вам хотілось би бачити його тіло.

Друга — ви повинні вирішити мої загадки. Якщо впораєтеся — ми зустрінемось. Якщо ні, то я вирішу, що помилився у вас, що ви лише чергова пересічна журналістка. А це буде прикро для нас обох. Не розчаруйте мене Діночко.

Отже. Перша загадка.

Він молився вдень, та грішив у ночі, дві маски носив на одному лиці. Ти йшла за котом крізь темний поріг, й побачила те, що він знати не міг. Щілина світла. Мовчання. Гріхи. Котра година ховає думки?

Чекаю».

Текст на екрані подяв на неї як крижаний душ. Усе, що стосувалося Дані, поцілунків та нічних зізнань, було закинуто на периферію свідомості. Діна зібралася за секунду. Гра вийшла за межі простих натяків.

Він молився вдень, та грішив у ночі, дві маски носив на одному лиці…

Загадка змусила її заціпеніти. Ранкова кава раптом стала гіркою на язиці, а повітря в барі почало здаватись занадто густим. Пам’ять спрацювала як несправний проектор, вихоплюючи з темряви минулого холодні коридори інтернату.

Вона не відразу зрозуміла, про якого саме «праведника» йдеться, але за мить усередині щось гидко хруснуло, ставлячи спогад на потрібні рейки. Директор. Кабінет. Чоловік, який щонеділі читав їм лекції про чистоту душі, а ввечері замикався в кабінеті з секретарем.

Діна згадала, як ішла порожнім коридором, і випадковий погляд у щілину дверей став для неї вироком. Там не було праведності. Там був директор, який занадто тісно, занадто відверто затиснув у кутку свого секретаря. Чоловіка. Замість святості вона побачила голод. Хижацький вискал під маскою доброчесності, який в одну секунду спопелив увесь той фальшивий рай, що він їм малював.

Вона сахнулася назад, намагаючись зникнути, стати тінню на стіні, але важкий погляд директора вже прикував її до місця. Секретар вискочив із кабінету, наче ошпарений, а директор спокійно, майже лагідно, покликав її всередину. Від його тону всередині все похололо. 

Він не збирався її карати. Ні. Це було не покарання. Він звав то любовʼю. Директор повільно розправив лозину, яка в його руках здавалася живим, голодним продовженням пальців. Перший удар розітнув повітря з хтивим свистом, перш ніж впитися в її тіло.