Розділ 33

Вона увійшла о дев’ятій, і Даня навіть не потягнувся за звичним «Варштайнером». Один погляд на її обличчя, на ці застиглі, майже скляні очі та неприродно пряму спину, і на стійці з’явився важкий рокс із подвійною порцією віскі. Без льоду. 

Діна перекинула половину склянки одним довгим ковтком. Рідке полум’я миттєво обпекло горло, витісняючи залишки липкої, принизливої люті, яку вона привезла з відділку. Вона поставила склянку на дерево стійки з глухим звуком, що змусив пару випадкових відвідувачів у кутку озирнутися.

— Детектив? — коротко кинув Даня, протираючи склянку, яку він тримав уже п’ять хвилин. 

— Детектив, — підтвердила вона, вдивляючись у бурштинові залишки на дні. Даня не розпитував далі. Він просто налив ще.

Слова виходили з неї легше, ніж зазвичай. Алкоголь повільно розмивав її внутрішні кордони, вивільняючи все те, що вона так старанно ховала під маскою аналітика. Вона розповідала про задушливий кабінет, про безглузді вимоги Вольта видалити останній випуск, про те, як він намагався тиснути на її мораль. Даня слухав, не перериваючи, лише іноді киваючи. 

— Він сказав, що я насолоджуюся смертями, — Діна нервово крутила склянку, спостерігаючи за грою світла. — Що мені потрібна ця брудна увага, наче я фанатка власного підкасту. 

— І що ти зробила? — Даня зупинився, чекаючи на відповідь. 

— Остудила йому голову. 

— Логічно. На такий бруд відповідають лише очищенням.

Коли вона згадала про воду, що стікала по обличчю детектива, у його погляді щось змінилось. Це була не звичайна насмішлива посмішка, а тихе, майже звірине задоволення.

Вона підняла на нього важкий погляд, намагаючись знайти в його обличчі хоч тінь осуду. 

— Ти не запитаєш, чи він правий, Даню? Ти ж знаєш, що я за людина. 

— Ні, — просто відповів, навіть не відводячи очей. 

— Чому? 

— Бо я знаю відповідь. І ти її знаєш. Справа не в насолоді, ти просто не терпиш, коли хтось намагається перехопити в тебе пульт керування.

О першій ночі бар нарешті спорожнів, залишивши по собі лише запах дорогого тютюну та ледь помітний присмак чиєїсь самотності. Діна розслабилася. Голова приємно гула, а думки стали тягучими.

Вона не зводила очей з Дані. У напівтемряві порожнього залу його фігура здавалася частиною тіней, які він сам і створював, вимикаючи світло секція за секцією. Діна не зводила з нього очей. Її важкий, майже хижацький погляд ковзав по його спині. Вона буквально поїдала його очима.

Клацання каси. Глухий скрип стільців. Даня вибудовував порядок, а Діна поїдала його очима, поглинаючи кожну деталь. 

— Даню, — покликала вона. Її голос звучав низько, майже вібрував у тиші порожнього залу. 

— М-м? — він не повернувся, але вона бачила, як напружилися його плечі під чорною сорочкою. — Ти віднесеш мене в кімнату? Мої ноги сьогодні відмовляються служити цьому сценарію.

Він завмер. Повільно поставив останній келих на полицю і нарешті повернувся до неї. 

— Якщо треба, то віднесу. 

— Треба. Більше, ніж ти думаєш.

Кімната за баром була крихітною. Вузький диван, старий плед і кватирка, відкрита на дві долоні в нічне небо Харкова. Він легко підняв її на руки, наче та важила не більше за порожню пляшку. Діна відчула тепло його тіла крізь тканину піджака і на мить закрила очі, вдихаючи його запах.

Даня обережно поклав її на подушки, накрив пледом і вже збирався відступити назад, у темряву бару, але Діна виявилася швидшою. Її пальці міцно охопили його зап’ястя.

— Діно, — його голос звучав попереджувально. — Ти зараз не в собі. Ти п’яна. 

— Не настільки, щоб нічого не розуміти — вона потягнула його на себе, змушуючи нахилитися. — Сядь. 

Він опустився на край дивана, намагаючись тримати ту останню оборону, яку будував роками. Вона взяла його за комір сорочки, повільно притягуючи до себе. Він не опирався. Сам не розумів чому, але вперше за всі роки Даня дозволив своїм бар’єрам впасти.

Поцілунок не мав нічого спільного з романтикою. Даня цілував її так, наче намагався зламати і її, і себе одночасно. Руки, якими він щойно ідеально рівняв стільці, тепер грубо намотували її волосся на кулаки. Він зламався. Вибух, на який він не мав права, але якого вона вимагала уже дуже довго.

Діна відчула, як усередині нього все кричить від напруги, як він з останніх сил намагається не розчавити її в цих обіймах. Їй стало мало цього тепла. Вона хотіла вирвати в нього реакцію, хотіла залишити свій слід. Діна вкусила його за нижню губу і по підборіддю скотилась тонка цівка крові. Здалось, що вона хотіла поставити на ньому своє клеймо. Він відсторонився лише на мить, важко дихаючи. Повітря між ними наелектризувалось. Смак заліза на язику був ідеальним фіналом цього дня.

Діна всміхнулася. Уперше щиро. Принаймні Даня ніколи не бачив цієї посмішки раніше. Ні у дорослому віці, ні раніше. Вона подалася вперед і повільно злизала кров із його губ. Вона бачила, як його зіниці розширилися, як він буквально заціпенів під цим дотиком. І їй це принесло неймовірне задоволення. 

— Я ж казала, що не такий ти вже й святий. І точно не євнух. — Діна закрила очі, смакуючи залізо на язиці. 

Вона закрила очі, відчуваючи, як втома та злість нарешті відпускають її тіло. Він не ворушився. Сидів нерухомо, намагаючись опанувати власний пульс. Діна слухала цей збитий ритм і насолоджувалася, а Даня так і залишився сидіти на краю.

— Солодких снів, котику, — сказала вона сонним голосом. 

— Добраніч, Діночко — озвався. 

Голос був хрипким і здавався чужим, а привична маска спокою розлетілася на друзки разом із цими останніми словами.