Розділ 32

Відділок о десятій ранку зустрів її звичним запахом пересмаженої кави та старого паперу. Треті двері ліворуч. Стілець із глибокою подряпиною на спинці. Матове скло вікна, що розмивало обриси міста до сірих плям.

Вольт уже чекав. Він виглядав інакше, ніж у її пам'яті. Блідий, із гострими тінями під очима, рука лежить на столі з неприродною обережністю. Це був наслідок удару рукояттю, про який їй уже було відомо. Єдине, що залишилось незмінним був погляд. Його погляд, колись такий зрозумілий, тепер здавався загадковим. Він сам не знав, що відчуває

— Пані Соколова, — вимовив він, не пропонуючи сісти. 

— Детективе Вольт. Рада, що ви в строю. 

— Дякую за турботу. 

— Це не турбота, — Діна опустилася на стілець, розправляючи спідницю. — Лише констатація факту. Мені потрібен дієздатний слідчий.

Він мовчки розвернув до неї ноутбук. На екрані була аудіодоріжка її останнього підкасту, зупинена саме на тому моменті, де її голос ставав отруйно-солодким: «...якщо ви мене слухаєте, а я впевнена, що слухаєте...»

— Видаліть це, — голос Костянтина був тихим, але в ньому вібрував метал.

— Ні. 

— Пані Соколова…

— Ні, — повторила вона спокійно. — Це авторський контент. Якщо у вас немає судової ухвали, цей запис залишиться в мережі. Покажете папірець?

— У мене є підстави вважати, що ви навмисно провокуєте серійного вбивцю, — він поклав руки на стіл, пальці ледь помітно стиснулися в замóк. — Цей випуск пряме запрошення до контакту. Ви підставляєте не лише розслідування, а й себе.

— Це аналітичний розбір кримінальної психології. Я говорила про типологію злочинців, що потребують глядача. Якщо ви впізнали в цьому запрошення, то, уви, це лише ваша інтерпретація, детективе. Можливо, надто особиста.

— Діно, — він нахилився вперед, ігноруючи біль у пошкодженому плечі. — Троє людей мертві. Я ледь вибрався з лікарні. А ви записуєте маніфест, де між рядками кличете цю тварюку на побачення. Ви хоч розумієте, з чим граєте?

— Припустимо, ви маєте рацію, — вона схилила голову набік, вивчаючи його реакцію. — Припустимо, я справді хочу спровокувати контакт. Хіба це не ідеальний шанс для вашого відділу? Якщо він вийде на зв’язок, то у вас з’явиться зачіпка.

— Якщо він вийде на зв’язок, то з’явиться новий труп, — відрізав Костя. — Або ви станете жертвою, а не спостерігачем. 

— Я вмію про себе подбати. 

— Ви в цьому впевнені? 

— Я в цьому професіонал.

Він різко встав. Підійшов до вікна, повернувшись до неї спиною. Напружені плечі видавали його з головою. Він був на межі. 

— Скажу прямо, пані Соколова. Ви приховуєте інформацію. Ви ведете власну гру, використовуючи слідство як декорації. І, здається, весь цей хаос вас просто... розважає.

Пауза затягнуласяї. 

— Вам мало смертей? — кинув він через плече, ледь стримуючи лють. — Може, вам подобається ця кривава увага? Може, ви хочете, щоб він прийшов саме за вами?

Діна повільно підвелася. 

— Повторіть, — вимовила вона майже пошепки.

Він обернувся. Побачив її погляд і на мить завагався, відчувши, що переступив межу, але відступати було пізно. 

— Ви чули, що я сказав.

Діна не відповіла. Вона простягнула руку до склянки з водою, що стояла на столі. Повільно, майже механічно, вона зробила крок до нього. І так само спокійно, без замаху чи зайвих емоцій, вихлюпнула воду йому в обличчя.

Костянтин навіть не здригнувся. Він стояв, заціпенілий, а вода стікала по його щоках, капаючи на комір сорочки. У його очах читалося не обурення, а абсолютне приголомшення.

— Знайдіть мене, — сказала вона рівним, сталевим тоном, — коли навчитеся тримати язик за зубами. Або коли охолонете.

Вона підняла куртку зі спинки стільця. Вона вже була біля дверей, коли він знову заговорив: 

— Пані Соколова. 

Вона зупинилася, але не обернулася. 

— Видаліть випуск.

Діна лише міцніше стиснула ручку дверей. 

— До побачення, детективе Вольт.

Діна йшла коридором. Пульс, який вона так старанно намагалася тримати в узді, тепер калатав у горлі. Руки здригалися від ледь стримуваного бажання розбити щось важке об цю матову стінку вікна.

Її нудило. Від запаху цього відділку, від самовпевненості Вольта, від його вологих сірих очей, що намагалися залізти їй під шкіру. Якого біса вона взагалі повинна це терпіти? Хто він такий, щоб звинувачувати її в жадобі до смертей?

Роздратування, яке зранку було лише фоновим гулом, тепер перетворилося на розпечену лаву. Анонім зі своїми листами, що смердять відчаєм. Вольт зі своєю одержимістю, яку він маскує під законність. Остапенко, який намагається торгувати її безпекою. Всі вони хотіли від неї чогось.

Короткий, дивний звук із кабінету, чи то сміх, чи то хрип, наздогнав її вже біля виходу. Діна навіть не здригнулася. Вона з силою штовхнула важкі вхідні двері, впускаючи в легені холодне харківське повітря, але воно не приносило полегшення. Їй хотілося стерти їх усіх. Видалити як невдалі чернетки. 

Діна не озирнулася. Вона майже бігла до машини таксі, відчуваючи, як злість нарешті стає її головним двигуном. Якщо вони хочуть бачити в ній монстра, то вона покаже їм таку безодню, від якої в них зупиняться серця.