Розділ 30

Студія зустріла її майже що могильною тишею о сьомій ранку. На Сумській ще панували густі сутінки, розрізані лише холодним світлом рідкісних ліхтарів. Перші трамваї, наче заспані металеві звірі, тільки починали свій маршрут, наповнюючи повітря далеким брязканням. Діна піднялася на третій поверх, звично клацнула важким замком і сіла за пульт. Кава в термосі була єдиним живим теплом у цьому заціпенілому приміщенні.

Вона не поспішала. Хвилина мовчання була необхідна, щоб відфільтрувати нічні емоції. Коротка виписка, що прийшла на месенджер ще на світанку, була лаконічною. Детектив Вольт у лікарні, струс середньої тяжкості, під наглядом. Живий. Це було добре.Він був потрібен їй на ігровій дошці, а не в морзі. Котик удома продовжував свою безшумну гру, впевнений у власній непомітності. Він і не здогадувався, що Діна навчилася зчитувати його справжній настрій за найменшими дрібницями під час їхніх зустрічей, відкладаючи кожне його «воркотання» у внутрішній архів. А Анонім... Анонім зробив ставку на її вразливість, впевнений, що його слова про розчарування зачеплять її глибше, ніж вона показує. 

Вона відкрила ноутбук. Чернетка епізоду про «профілювання серійних вбивць», розпочата позавчора, тепер здавалася дитячим лепетом. Вона видалила файл одним натисканням, не відчувши нічого, крім полегшення. Новий аркуш. Чистий запис.

Діна поправила мікрофон. Червона лампа «On Air» спалахнула, відкидаючи на її обличчя кривавий відблиск.

— Доброго ранку, — її голос у навушниках звучав ідеально: оксамитово, глибоко, з тією ледь помітною хрипотою, яка змушує слухача підійти ближче до динаміка. — Ви слухаєте «Анатомію злочину». І з вами її незмінна ведуча Діна. Сьогодні мені б хотілось поговорити про ігри, але не про ті, де перемагає найсильніший, а виключно про ті, де програють обоє. Як думаєте чому? Через хитрі складнощі плану чи спроби уникнути програшу? Ні. Усе набагато простіше. Просто ніхто не наважується зробити останній хід. Ми поговоримо про моменти, коли сценарій тріщить по швах, бо один із гравців раптом вирішив змінити правила прямо посеред партії.

Вона витримала паузу, дивлячись на рівну лінію аудіодоріжки. Діна знала, що коли анонім натисне «play», то ця коротка пауза змусить його завмерти. Вона буквально відчувала, як він втискатиме навушники у вуха, намагаючись розчути в її подиху хоч натяк на страх.

— Існує особливий тип патології. Я називаю її «голодом глядача». Це люди, чиє існування позбавлене сенсу, якщо їх ніхто не бачить. Їм мало просто вчинити якусь дію. Їм потрібно, щоб хтось усвідомив масштаб їхнього генія. Злочинець, який надсилає листи з претензіями на «розчарування», — це не стратег. Це покинута дитина, яка кричить у порожнечу, аби тільки її помітили. Він не боїться правосуддя. Це його взагалі не хвилює. Він боїться стати нецікавим.

Діна зробила ковток кави, дозволяючи гіркоті осісти на язику. Її погляд був прикутий до індикатора звуку, що рівно пульсував у такт словам.

— Бути гросмейстером серед невігласів сумнівна розвага. Ви виграєте щоразу, але цей тріумф має присмак дешевого фастфуду. Я розумію вашу проблему. Ви малюєте собі образ генія, а отримуєте реакцію як на звичайного вуличного хулігана. Вам потрібен хтось, хто побачить за вашим маскарадом щось більше, ніж просто ображеного хлопчика зі зброєю. Ви хочете, щоб я зазирнула у ваші очі? Будьте обережні. Там може виявитися занадто багато порожнечі навіть для мене. 

Вона хижо всміхнулася.

— Якщо ви зараз слухаєте цей запис, а ви слухаєте, я впевнена, то залиште ці епістолярні судоми для когось менш вибагливого. Ваші листи тхнуть відчаєм, а не загрозою. Ви розумієте, вони стали нудними. Забагато старанності й абсолютний нуль оригінальності. Ви так прагнете здаватися значущим, що перетворили свій терор на посередній серіал для невибагливої публіки.

Вона зробила паузу, даючи йому час відчути смак власної нікчемності.

— Ви так старанно виписували своє «розчарування», що забули про головне. Розчарувати можна лише того, хто від вас чогось очікував. Я ж не очікувала нічого, крім цієї дешевої драми. Я даю вам шанс змінити жанр. Пряма зустріч, очі в очі. Без посередників-детективів, яких ви так боїтеся, і без поліцейських протоколів. Просто я і ви. Доведіть, що за вашими паперовими погрозами стоїть щось вагоміше за комплекс меншовартості. Прийдіть і переконайте мене, що ви варті бодай хвилини моєї реальної уваги. Але майте на увазі: я швидко втрачаю інтерес до тих, хто вміє лише анонімно гавкати з-за кута. Спробуйте ви не розчарувати мене ще більше.

Діна завершила епізод на піку напруги, миттєво перейшовши до сухої аналітики, статистики та цифр. Наступні сорок хвилин вона працювала як автомат, вичитуючи дані про соціопатів так, наче читала прогноз погоди. Для мас це був звичний «подкаст Діни», для аноніма ж удар по його самолюбству.

Коли лампа згасла, Діна зняла навушники й відкинулася на спинку крісла. Скроні трохи пульсували. Зроблено. Він почує це. Він відчує кожну шпильку, кожен натяк на його вторинність. Його его, роздуте до розмірів цієї студії, не дозволить йому змовчати. Він прийде, бо тепер це не просто гра. Тепер це була особиста образа.

Телефон на столі коротко завібрував. Номер не був записаний, але Діна впізнала його. Вона легко запам'ятовувала цифри. Тоу записів у телефонній книзі майже не було. Буквально 2 чи 3 імені. Це був номер людини, яка роками була її надійним каналом інформації. І тепер чомусь порушувала протокол мовчання.

На екрані висвітилося лише кілька слів:

«Треба зустрітись. Це важливо. Сьогодні, о п'ятій. На звичайному місці».

Стисло, сухо, без натяку на колишню обережність. Цей інформатор завжди знав межу і ніколи не ініціював зустрічі першим без вагомих причин. Діна швидко набрала відповідь: «Буду».

Вона закрила ноутбук і підійшла до вікна. Харків остаточно прокинувся, наповнюючи вулиці метушнею людей, які наївно вірили у свою безпеку. Сценарій гри був запущений. Вона розставила пастки для всіх, і тепер залишалося тільки стежити за тим, хто першим зробить помилку. Це буде цікаво. Точно буде.