Розділ 29

Сон не йшов. Діна лежала на спині, втупившись у стелю, де розпливалися тіні від поодиноких автівок за вікном.Всередині фонило. Це роздратування було схожим на гул несправного трансформатора. Жодних емоційних сплесків, лише одноманітна вібрація, що заповнювала порожнечу ліжка. Воно не давало заснути і в той же час заважало думати про щось справді корисне.

Детектив Вольт. Його візит у бар був логічним. Питання про листи рано чи пізно мали виникнути. Але те, як він прийшов... Цей вираз обличчя, що відчайдушно намагався здаватися офіційним і розсипався на очах. Голос, який тріщав по швах, варто було їй усміхнутися. Він червонів, заїкався і запевняв, що це «не побачення», саме тому, що це було побачення. І вони обоє це знали.

Найбільше бісило те, що вона підіграла. Одягла ту саму коротку спідницю, той самий трішки занадто провокативний корсет. Спеціально. Сиділа, розсипаючи шпильки, і відчувала майже дитячий азарт, наче школярка, яка щойно усвідомила власну владу над протилежною статтю.

Вона перевернулась на бік, кутаючись у ковдру, але затишку не було. Цей бісів детектив вивів її з рівноваги. Ледь-ледь. Буквально на міліметр, але вона це усвідомила. І саме цей факт виводив її з себе ще сильніше.

Телефон на тумбочці ожив. Короткий вібросигнал різанув нічну тишу. Діна взяла його, не дивлячись на екран. Та сама адреса. Друга година ночі.

«Діночко. Я чекав на вас. Думав, ви прийдете самі. Ви ж усе розумієте, правда? Ви вже давно все зрозуміли. А натомість прислали того надокучливого детективчика зі зброєю і холодцем замість мозку. Він навіть не зміг мене розважити. Це образливо. Не подумайте, не для мене, для вас. Ви ж вища за це.

Я розчарований, Діночко. Вперше за весь цей час. Сподіваюся, наступного разу ви знайдете в собі сміливість прийти особисто».

Діна перечитала текст декілька разів. Роздратування, що почало вщухати, повернулося гострим припливом кислоти.

Розчарований. Він, бачте, розчарований.

Людина, яка грала з нею в хованки, ховаючи сокиру за спиною в темних коридорах, сміла дорікати їй за відсутність «сміливості». Вона, яка бачила його наскрізь і мовчки дозволяла цій виставі тривати, тепер виявилася «недостатньо хорошою» для його фіналу.

Діна відкрила поле відповіді. Пальці завмерли над клавіатурою. Хвилина тиші. Вона видалила чернетку і різким рухом кинула телефон у стіну. Апарат глухо вдарився об шпалери і впав на килим. Навіть її істерика вийшла якоюсь відфільтрованою та несправжньою.

Вона встала. Боса, у самій білизні пройшла на кухню. Холодна підлога приємно обпікала ступні, трохи заспокоюючи думки. Харків за вікном не спав. Він дихав вогнями, далеким гулом проспектів і тривогою, що стала звичною.

Вона відкрила холодильник. Білий спалах з-за дверцят холодильника боляче різанув по очах. Діна дістала пляшку віскі. Залишки з якогось вечора, назву якого вона стерла з пам’яті. Налила півсклянки. Без льоду. 

Стоячи біля вікна, вона робила повільні ковтки, дозволяючи алкоголю спалити усе роздратування.

Три гравці. Детектив, який червоніє, але вперто не хоче зізнаватись. Анонім, який вимагає її уваги, як залежний, що не може без дози. І Котик, який б’є людей у підворіттях.

Вони всі грали. Кожен за своїми правилами. А вона... вона опинилася в центрі, намагаючись підлаштуватися під кожен сценарій одночасно. Вона відповідала на листи, приходила на зустрічі, спостерігала за «муркотінням» Котика, вважаючи, що це її розважає.

Розважало. До цієї ночі. Розваги закінчуються там, де ти втрачаєш контроль над сюжетом. Коли тебе не починають оцінювати за шкалою «розчарування».

Діна допила віскі одним ковтком, відчуваючи, як приємна вага осідає в шлунку. Вона поставила склянку в раковину і ретельно ополоснула її, змиваючи сліди алкоголю і своєї слабкості.

Правила треба було змінювати. Не грати в їх незрозумілі ігри, а створити свою. Зробити так, щоб вони всі троє стали фігурами на її дошці, навіть не підозрюючи про початок нової партії.

Детектив уже на гачку. Його вразливість стала її інструментом. Анонім... анонім щойно видав свою головну слабкість. Він залежний від її реакції. Він прагне її присутності настільки, що починає робити помилки. І Котик. Той, хто знав її і мав нахабство думати, що вона нічого не підозрює.

Діна всміхнулася. Ледь помітно, самими кутиками губ. Хаос у голові нарешті вибудувався в чіткий алгоритм, а розрізнені деталі злилися в єдину структуру. Задача набула форми, сценарій був готовий.