Розділ 28

Клуб називався «Білий Какаду». Без великої гучної вивіски на вході, без реклами, без нічого що могло б привернути увагу людини, що не знає куди йде. А прості люди сюди і не ходили. Просто важкі двері на Римарській і людина за ними що знала Даню в обличчя вже три роки. Охоронець під два метри ростом і в ширину певно стільки ж. Коротка стрижка, гладко вибрите обличчя, вузькі холодні очі та ніс, що явно був переломаний не один раз. Бейджик, де було коротке Альф, армійська стійка та кобура з якої виднілось чорне руківʼя показували, що незваним гостям тут не раді. 

— Давно вас тут не було, — сказав чоловік.

— Місяць.

— Ваше замовлення уже готове і чекає.

— Добре.

Всередині було темно і тепло. Це була та особлива темрява, що давала відчуття, ніби зовнішній світ зі своїми проблемами та негараздами лишився за дверима. Тут, у цьому мікросвіті діяли інші правила. Червоне підсвічування вздовж стін. Приглушена, ритмічна музика. Та, що відчувається тілом через свої вібрації та баси. Запах шкіри, воску і чогось солодкого, що Даня ніколи не міг ідентифікувати точно.

Він скинув з себе речі в роздягальні. Повісив куртку, зняв свою білу сорочку, взяв замість неї чорну. Надів чорні шкіряні рукавички та червону маску гієни. Подивився в дзеркало. Тут його ніхто не знав по імені. І в цей момент бармен перестав існувати. Тут його звали Байт. 

Їх було двоє. Ідеальна відповідність щодо райдеру. Клуб дорожив репутацією, надаючи саме те, що було прописано в контракті. Жодних розмов, жодних випадкових людей. Лише сухе підтвердження протоколу, і він отримував повну владу над простором.

Вони чекали в невеликій кімнаті з шкіряними меблями, правильним освітленням і тією тишею, що буває тільки в місцях, де всі знають навіщо прийшли.

Даня зайшов і мовчки сів. Вони опустили очі миттєво. Спрацював рефлекс, викарбуваний годинами виснажливої муштри. Він зафіксував цей жест із задоволенням. Дисципліна була бездоганною. Це було чудово. 

— Очі, — коротко наказав він. 

Вони підкорилися. Тепер вони дивилися прямо на нього, ловлячи кожен його подих, готові зірватися з місця за першим же його жестом. Ця тотальна домінація була «правильною». Вона кардинально відрізнялася від того порожнього погляду, яким Діна обпалювала його за стійкою, дивлячись крізь нього, наче він був лише частиною інтер’єру. Тут його існування було абсолютним. Він мав би насолоджуватися цією владою. Смакувати кожну секунду їхньої покори. Він спробував.

Перша година проковтнула час у ритмі його низького голосу. Кожна команда входила в них, як розпечене клеймо, змушуючи м’язи напружуватися до тремтіння. Він повільно курсував між ними, відчуваючи шкірою електрику їхнього заціпеніння. Вони реагували на його наближення інстинктивним затамуванням подиху, готові зламатися або вигнутися за першим порухом його пальців. Це була досконала, вивірена механіка плоті, що повністю належала йому. Саме цей смак абсолютної влади він мав би смакувати зараз. Якби тільки той не здавався таким штучним.

Вона з'явилась в голові десь після першої години. Він і сам не помітив як. Просто раптом думав не про те що відбувалось в кімнаті, а про те як вона одягнулась на зустріч з тим детективом. Корсет. Коротка спідниця. Чокер.

Вона ніколи так не одягалась до нього. За три роки що вони зустрічались в його барі він бачив її завжди стриманою. А тут корсет. Для якогось простого детектива з сірими очима.

Даня зупинився посеред кімнати.

Один з його цуциків підняв голову, чекаючи наступного наказу.

— Нічого, — сказав Даня. — Опусти.

Опустив.

Він намагався повернутись. До кімнати, до темряви, до музики і правильної уваги, що була спрямована тільки на нього. Це мало б допомогти. Зазвичай допомагало, але цього разу ні.

Чому вона пішла на цю зустріч. Він бачив як вона збиралась — він завжди знав коли вона виходить і приблизно куди. Того вечора вона одягнулась інакше. Значить ця зустріч мала значення.Чому детектив мав значення.

Даня сів. Поклав лікті на коліна. Його цуцики завмерли. Вони відчули зміну, вони вміли відчувати. Він їх цінував за це.

— Вільно, — сказав він. — Собі.

Вони розслабились. Він дивився на них і думав, що вона ніколи б так не сиділа. Ніколи б не опустила очі, не чекала б команди. Вона не підкорилась би нікому. Ніколи. Ні йому, ні детективу. Нікому.

І саме це… Він зупинив думку. Встав. Підійшов до вікна і дивився в нікуди.

Детектив дивиться на неї як на підозрювану. Копає її минуле. Загрожує відділком і протоколами, а вона одягає корсет і йде на зустріч і підколює його і посміхається і…  І чому її це розважає.

Він знав це. Знав, що детектив розважав її. Це було очевидно. І від цієї очевидності всередині стискалось щось, що він не хотів визнавати.

— Байт?

Він обернувся. Один з його цуциків дивився на нього.

— Все добре, — сказав Даня.

Брехав. Вони опустили погляди. Даня подивився на них і подумав, що вони дивляться на нього так само, як він дивиться на неї. Різниця в тому що вони отримували відповідь. Він — ні.