Розділ 28

Клуб називався «Білий Какаду». Без великої гучної вивіски на вході, без реклами, без нічого, що могло б привернути увагу людини, що не знає, куди йде. А прості люди сюди і не ходили. Просто важкі двері на Римарській і людина за ними, і вона знала Даню в обличчя вже три роки. Охоронець—  під два метри ростом і в ширину, певно, стільки ж. Коротка стрижка, гладко вибрите обличчя, вузькі холодні очі та ніс, що явно був переломаний не один раз. Бейджик, де було коротке Альф, армійська стійка та кобура, з якої виднілося чорне руків'я, показували, що незваним гостям тут не раді.

— Давно вас тут не було, — сказав чоловік.

— Місяць.

— Ваше замовлення уже готове і чекає.

— Добре.

Всередині було темно і тепло. Це була та особлива темрява, що давала відчуття, ніби зовнішній світ зі своїми проблемами та негараздами лишився за дверима. Тут, у цьому мікросвіті, діяли інші правила. Червоне підсвічування вздовж стін. Приглушена ритмічна музика. Та що відчувається тілом через свої вібрації та баси. Запах шкіри, воску і чогось солодкого, що Даня ніколи не міг ідентифікувати точно.

Він скинув з себе речі в роздягальні. Повісив куртку, зняв свою білу сорочку, взяв замість неї чорну. Надів чорні шкіряні рукавички та червону маску гієни. Подивився в дзеркало. Тут його ніхто не знав по імені. І в цей момент бармен перестав існувати. Тут його звали Байт.

Їх було двоє. Ідеальна відповідність щодо райдера. Клуб дорожив репутацією, надаючи саме те, що було прописано в контракті. Жодних розмов, жодних випадкових людей. Лише сухе підтвердження протоколу і він отримував повну владу над простором.

Вони чекали в невеликій кімнаті з шкіряними меблями, правильним освітленням і тією тишею, що буває тільки в місцях, де всі знають ,навіщо прийшли.

Даня зайшов і мовчки сів. Вони опустили очі миттєво. Спрацював рефлекс, викарбуваний годинами виснажливої муштри. Він зафіксував цей жест із задоволенням. Дисципліна була бездоганною. Це було чудово.

— Очі, — коротко наказав він.

Вони підкорилися. Тепер вони дивилися прямо на нього, ловлячи кожен його подих, готові зірватися з місця за першим же його жестом. Ця тотальна домінація була «правильною». Вона разюче відрізнялася від того порожнього погляду, яким Діна обпалювала його за стійкою, дивлячись крізь нього, наче він був лише частиною інтер'єру. Тут його існування було абсолютним. Він мав би насолоджуватися цією владою. Смакувати кожну секунду їхньої покори. Він спробував.

Перша година проковтнула час у ритмі його низького голосу. Кожна команда входила в них, як розпечене клеймо, змушуючи м'язи напружуватися до тремтіння. Він повільно курсував між ними, відчуваючи шкірою електрику їхнього заціпеніння. Вони реагували на його наближення інстинктивним затамуванням подиху, готові зламатися або вигнутися за першим порухом його пальців. Це була досконала, вивірена механіка плоті, що повністю належала йому. Саме цей смак абсолютної влади він мав би смакувати зараз. Якби тільки той не здавався таким штучним.

Вона з'явилася в голові десь після першої години. Він і сам не помітив, як. Просто раптом думав не про те, що відбувалося в кімнаті, а про те, як вона одягнулася на зустріч з тим детективом. Корсет. Коротка спідниця. Чокер.

Вона ніколи так не одягалася до нього. За три роки, що вони зустрічалися в його барі, він бачив її завжди стриманою. А тут корсет. Для якогось простого детектива з сірими очима.

Даня зупинився посеред кімнати.

Один з його цуциків підняв голову, чекаючи наступного наказу.

— Нічого, — сказав Даня. — Опусти.

Опустив.

Він намагався повернутися. До кімнати, до темряви, до музики і правильної уваги, що була спрямована тільки на нього. Це мало б допомогти. Зазвичай допомагало, але цього разу ні.

Чому вона пішла на цю зустріч? Він бачив, як вона збиралася — він завжди знав, коли вона виходить і приблизно куди. Того вечора вона одягнулася інакше. Значить, ця зустріч мала значення. Чому детектив мав значення?

Даня сів. Поклав лікті на коліна. Його цуцики завмерли. Вони відчули зміну. Вони вміли відчувати. Він їх цінував за це.

— Вільно, — сказав він. — Собі.

Вони розслабилися. Він дивився на них і думав, що вона ніколи б так не сиділа. Ніколи б не опустила очі, не чекала б команди. Вона не підкорилася б нікому. Ніколи. Ні йому, ні детективу. Нікому.

І саме це… Він зупинив думку. Встав. Підійшов до вікна і дивився в нікуди.

Детектив дивиться на неї як на підозрювану. Копає її минуле. Загрожує відділком і протоколами, а вона одягає корсет і йде назустріч і підколює його і посміхається і… І чому її це розважає?Він знав це. Знав, що детектив розважав її. Це було очевидно. І від цієї очевидності всередині стискалося щось, що він не хотів визнавати.

— Байт?

Він обернувся. Один із його цуциків дивився на нього.

— Все добре, — сказав Даня.

Брехав. Вони опустили погляди. Даня подивився на них і подумав, що вони дивляться на нього так само, як він дивиться на неї. Різниця в тому, що вони отримували відповідь. Він — ні.