Розділ 27

Стеля була біла. Костя дивився на неї і чекав, поки думки повернуться на свої місця. Вони не поверталися одразу. Ні. Вони рухалися повільно, по одній, ніби їх витягували з води, де вони довго лежали без повітря. Тіло відчувалося чужим, важким, наче його просто поклали і залишили розбиратися з налаштуваннями самому.

Першим прийшло слово «лікарня». Цю думку підтвердив різкий стерильний запах з домішкою пластику і металу. Потім з'явився звук. Рівне гудіння вентиляції і далекий писк апаратури.

Він моргнув і спробував поворухнути рукою. Вийшло не одразу. Біль прийшла слідом. Спогади накрили хвилею. Олексіївка. Квартира. Темрява. Маска. Сокира.

Він різко втягнув повітря і одразу пожалкував. Під вухом відгукнулося тупим, важким болем.

— Нарешті, — сказала вона.

Голос уже був тут. Наче чекав, поки Костя повернеться до тями. Він повернув голову повільніше, ніж хотів. Шия не слухалась.

Діна сиділа на стільці біля його ліжка. Та сама спідниця, той самий корсет. Вона навіть не переодягнулася. Нога закинута на ногу. Руки складені, гострий погляд, що затримався на ньому трохи довше, ніж це було потрібно.

Червоні уста. Вони були не дуже яскраві, не той вульгарний червоний, але достатньо, щоб погляд сам за них чіплявся. На шиї тонкий чокер. Костя затримав на ньому погляд на секунду довше, ніж варто було. Дурна, неконтрольована думка майнула швидше, ніж він встиг її зупинити. Як все ж таки легко було б схопитися за нього і притягнути її ближче. Ближче до себе.

— Ти… — почав він, але голос підвів, зірвався на хрип і став чужим.

Йому це не сподобалося. Чому кожного разу поруч з нею він ніби втрачав себе? Перетворювався з досвідченого детектива, впевненого в собі чоловіка, на маленького хлопчика. Вольт і сам не розуміє,в чому.

Вона підвелася і підійшла ближче.

— Тссс. Тихенько.

Вона поклала палець на його губи. Так ніжно і легко. Майже невідчутно. І він замовк. Він знову програв. Знову не зміг нічого їй сказати чи зробити. Вона притиснулася ближче і сіла на край ліжка. Матрац ледь помітно прогнувся та ледь чутно скрипнув.

Наступної миті вона вже була ближче. Потім ще ближче. І раптом уже опинилася на ньому.

Це сталося так природно, що Костя навіть не встиг усвідомити момент переходу. Наче вона завжди знала, як саме потрібно себе вести з ним, не залишивши тому жодної можливості на відступ.

Він відчув тепло її тіла крізь тканину, відчув запах. Його власне тіло відреагувало швидше, ніж він встиг щось сказати чи подумати.

— Детективе Вольт, — сказала тихо.

— Ви думаєте про мене.

— Я…

Вона не дала договорити.

— Весь час. Ви думаєте про мене весь час.

Вона нахилилася трохи вперед, і її волосся ковзнуло по його щоці. Каштанове, м'яке, з тим легким запахом, який він запам'ятав швидше, ніж хотів би насправді.

— Я знаю усі ваші таємні фантазії. Знаю, як ви не можете відвести від мене погляд. Знаю, які думки приходять до вас ночами. Я навіть знаю, що ви тоді слідкували за мною. Думали, що не помічу? Чи, може, ви хотіли бути тоді там разом зі мною? — В тому брудному номері готелю? — сказала вона тихіше. — Хіба ви не хочете дізнатися, що ми там робили?

Він хотів сказати «ні». Хотів відсунути її подалі, нагадати собі, хто він і хто вона. Сказати, що це все взагалі неправильно, але слова не йшли.

Вона нахилилася ще ближче. Її губи зупинилися за міліметр від його. Там, де ще можна відступити, але вже пізно робити вигляд, що нічого не відбувається. Там, де усі виправдання уже не мають сенсу. Серце билося занадто швидко. Біль у голові відгукувалася кожним ударом. Вольт просто закрив очі.

Стеля була біла. Костя лежав нерухомо і дивився на неї, намагаючись дихати рівно. Голова гуділа, біль під вухом сидів глибоко і вперто нагадував про себе, рука нила, але вже слухалася краще.

Стілець біля ліжка був порожній. Ну, звісно ж, він був порожній. Він навіть не здивувався. Детектив повільно видихнув і поклав руку на очі, закриваючи їх від світла.

Це вже вдруге. Вдруге він прокинувся з відчуттям її на собі. З її запахом. З її голосом, який досі звучав десь всередині, ніби його там залишили навмисно.

І це вже не можна було списати на перевтому. Підозрювана. Свідок. Жінка, яка точно знала більше, ніж казала. Він хотів її. Костя Вольт хотів Діну Соколову, і це було гірше за все. Бо з цим нічого не зробиш швидко. Це не виправиш протоколом, не закриєш доказами і не відкладеш до завтра.

— Ідіот, — тихо сказав.

Стеля не відповіла. За вікном місто жило далі. Машини, голоси, чиєсь життя, якому не було діла до проблем одного детектива.

Він вирішив переключитися. Відволіктися від думок про ту жінку і думати про справу. Маска. Темні прорізи замість очей. Чиста сокира, точний удар. Він думав секунд десять. Намагався сфокусуватися. Чому сокира була чистою? Як сам вбитий потерпілий, але виходило кепсько.

Всі думки поверталися до неї. Її голос. Її дотик. Її тепло. Він тихо застогнав і перевернувся на бік. Рух відгукнувся болем.

Завтра стане краще. Завтра він збере сили. Завтра він перестане думати про цю жінку. Завтра все стане на свої місця. Завтра. Усе буде добре завтра.

Він заплющив очі.

— Детективе Вольт. Ви досі продовжуєте мріяти про мене.

— Та замовч вже, — сказав він у кудись темряву.

Темрява мовчала. І сон довго не приходив.