Розділ 26

Детектив пулею вилетів з бару і поспішив до машини. Сів. Завівся ще до того, як вирішив, що буде робити далі. Телефон завібрував.

Діна. Не обманула. Коротке, повідомлення, де були тільки сухі факти. Коваленко Артем Іванович, двадцять дев'ять років, вулиця Академіка Проскури, Олексіївка, п'ятий поверх, квартира дев'ятнадцять. І в кінці одне речення. 

Він зраджував. На випадок якщо вам цікаво, що писав анонім чому його вибрав.

Костя дивився на це речення довше ніж було потрібно, довше, ніж на усе інше. Зраджував. Вони були разом. Значить цей Коваленко знав її не як слухач подкасту, не як тимчасовий знайомий. Близько. Достатньо близько щоб зрадити. Він крепко стиснув телефон в руках. В грудях зʼявилось якесь гірке та неприємне відчуття. Почекав трохи і все ж набрав відділок.

— Це Вольт. Мені потрібен патруль на Академіка Проскури негайно. П'ятий поверх, квартира дев'ятнадцять. Підозра на загрозу життю. Я їду першим.

— Кость, почекай супровід…

— Їдьте за мною.

Поклав телефон. Увімкнув мигалку і поїхав. Всю дорогу він намагався не думати про те, що вона була з кимось. Старався не думати, що дізнався про це з її повідомлення. Старався не думати ні про що. Тільки думки про її чорний корсет та занадто коротку спідницю ніяк не хотіли покидати свідомість.

П'ятий поверх. Ліфт як на зло не працював. Він біг, перепригуючи через сходинки, рука на кобурі. Третій поверх. Четвертий. Коли піднявся, то побачив те, чого боявся. Двері квартири були прочинені. Детектив зупинився, витягнув зброю, штовхнув двері плечем.

В квартирі було темно. Тільки вуличне світло ледве пробивалось крізь незавішане вікно. Він увійшов і одразу побачив двох чоловіків. Перший лежав на підлозі обличчям донизу, руки розкинуті, в тій дивній позі, якої не буває у живих людей. Чому він так вирішив? Просто є щось в нерухомості мертвих таке, що відрізняється їх від сплячих чи непритомних. Двадцять років роботи навчили його бачити цю різницю одразу. Це був Коваленко Артем Іванович. Двадцять дев'ять років. Чоловік, що зраджував Діні.

Другий стояв над ним. Довгий темний плащ до колін, рукавички. На обличчі маска, через яку неможливо було вгледіти обличчя. Зріст середній, статура середня. Не було нічого, що могло б зачепитись в пам'яті. Людина без ознак.

Єдиним, що відрізняло його від тіней була сокира в руках. 

Вони дивились одне на одного секунду. Чи може хвилину. Костя встиг помітити, що нападавший був на диво спокійний. Як людина, що просто чекала що буде далі.

Він знав що я приїду. Ця думка прийшла і зникла миттєво, бо далі все почало відбуватись занадто швидко і думати вже не було коли.

Чоловік рвонув вбік. Костя вистрілив. Постріл розірвав темряву, куля вгризлась у стіну. Короткий спалах, пил в очі. Він вже розвертався, але запізно. Рукоять сокири. Удар плазом по передпліччю. Рука заніміла. Пістолет вислизнув. Дзенькнув об бетон десь праворуч, занадто далеко.

Другий удар летів вже в голову. Костя побачив його краєм ока і встиг підставити лікоть. Глухий контакт. Біль пробила аж у плече. Він подався вперед усім тілом. Врізався в невідомого в стіну. Штукатурка посипалась за комір, в рот, на язик.

Опір. Занадто сильний. Не так тримаються люди такої комплекції. Не так впираються. На секунду, рівно на одну, вони наблизились впритул. Маска. Чорні прорізи замість очей. Порожньо. Тиша. Навіть дихання не чути. Ніби він тримає не людину. Костя замахнувся. Не встиг. Удар прийшов з боку. Короткий, ідеально поставлений. Прямо за вухо. 

Світ спалахнув білим. І тільки одна думка встигнула проскочити, вже крізь гул у вухах: чому я дивлюсь на підлогу? Кроки у сторону дверей. Скрип. Тиша. Детектив спробував піднятись. Не вийшло.

Супровід знайшов його за сім хвилин. Він лежав поруч з Коваленком, дивився у стелю і намагався зрозуміти де його зброя. Голова гула.

— Вольт. — Чиясь рука на плечі. — Вольт, чуєш мене?

— Чую…

— Не рухайся. Швидка їде.

— Він… Кх-кх.. він вийшов, — сказав Костя. — Через парадний. Темний плащ, маска, рукавички. Кх-Кх… Сокира… Сокира лишилась десь там, біля вікна.

— Бачимо. Не рухайся.

Він не рухався. Стеля пливла. Повільно. Невідомий бив професійно. Це перше, що прийшло в голову. Удари були правильно поставлені. Нічого зайвого. Так б’ють ті, хто робив це вже не раз. 

Десь поруч захрипіла рація. Чужі голоси, ніби крізь воду. Кроки. Хтось клацнув світлом. Думка чіплялась за щось одне, вперто, як зуб за нитку. Маска. Нічого не лишила. Ні голосу, ні руху, ні погляду. Порожньо. Жодної зачіпки. Тільки… Сокира біля вікна. Чиста. Чому? Свідомість ковзнула вниз, і ця думка пішла разом з нею.