Розділ 25

Зміни у поведінці директора в інтернаті помітили всі. Діна це розуміла. В інтернаті взагалі важко щось приховати, коли живеш у кімнаті на шість людей, їси за спільними столами і ходиш одними коридорами. Тут не було особистого простору. Навіть секрети переставали бути такими буквально за якісь години. Всі все знали, але ніхто не називав вголос.

Директор кликав її частіше. Спочатку раз на два тижні. Потім раз на тиждень. Потім частіше, а потім ще частіше і вже інші діти почали дивитись косо. Її не жаліли. Ні. Жаль в інтернаті був розкішшю, яку мало хто міг собі дозволити. Усі просто дивились. І відступали трохи, коли вона йшла. Ніби відстань рятувала їх від тієї ж участі, про яку ніхто не казав, але всі розуміли. 

Макс наважився спитати одного вечора, коли вони знову удвох стояли біля вікна. Він довго не питав і Діна це цінувала. Сидів поруч, мовчав, іноді говорив про щось незначне. Чекав. Він умів чекати краще за всіх кого вона знала. Але того вечора спитав. 

— Усі бачать, — сказав він тихо, не дивлячись на неї, а туди, де ходив кіт Борщ. — Що він тебе став частіше кликати.

Діна мовчала.

— Щось сталось? 

— Ні. Нічого.

— Діно. Я ж…

— Я сказала нічого.

Він замовчав. Вона очікувала, що він почне розпитувати далі, бо так робили інші. Ті що думали що така цікавість, то є турбота. Він мовчав.

— Добре, як скажеш, — сказав тихо.

Вони сиділи далі. Борщ зупинився біля паркану і почав вмиватися з тим абсолютним зосередженням, що буває тільки у особливих котів і у людей, що навчились не думати про зайве.

— Просто… Просто йому страшно, — сказала Діна згодом. 

Вона не пояснювала, що саме його лякає. А хлопець біля неї і не питав. Макс просто кивнув. 

— Зрозумів, — сказав він.

Більше вони до цієї теми не повертались того вечора.

Це сталось у четвер. Вона йшла з кабінету. Двадцять три плитки назад до спальні. Дійшла до дев'ятнадцятої. І більше не змогла.

Медкабінет пах спиртом та вʼїдливими ароматами старих ліків. Гострий, різкий запах, що вʼївся їй у памʼять першим, коли та прийшла до тями. Перед очима біла стеля з тріщиною в кутку у формі річки. Вона дивилась на цю тріщину і чекала поки свідомість повернеться на місце. Тіло нило. Сліди любові пекли вогнем. 

За дверима було гамірно. Чиїсь голоси, чиїсь кроки. Медсестра Ганна Петрівна говорила з кимось швидко і напівпошепки.

В інтернаті щось змінилось.

Вона це зрозуміла одразу, відчула той особливий тиск у повітрі, що буває коли щось пішло не так. І найголовніше, що всі про це знають, але ніхто не розуміє, що з цим робити.

Через якийсь час зайшов Макс. Зупинився біля дверей. Ближче не підходив, просто стояв і дивився на неї. Вираз його обличчя вперше був таким, що вона не могла прочитати. Це було незвично і дивно.

— Ти впала в коридорі.

— Знаю.

— Тебе Оксанка знайшла. Вона кричала на весь поверх.

Вона уявила це. Оксанка, молодша за них, блондинка з смішною зачіскою та порожніми очима, з третьої кімнати, голосна завжди. Вона чітко уявила цю картину і посміхнулась. 

— Директор? — спитала.

— Він у себе. Ганна Петрівна хоче викликати когось з районо.

Вона подивилась на стелю. Тріщина-річка текла в нікуди.

— Не викличе, — сказала через деякий час.

Макс мовчав.

— Не викличе, — повторила. — Він їй не дозволить.

Макс не сказав ні слова. За вікном темніло. Макс підійшов нарешті. Сів на стілець біля ліжка. Поклав руки на коліна.

— Діно, — сказав він тихо.

— Мм.

— Я зроблю так щоб це припинилось.

Вона повернула голову і подивилась на нього. Він дивився на неї своїми голубими очима і в них вона не бачила нічого. Нічого, окрім спокою, що буває у людини, яка вже щось вирішила і тепер просто повідомляє.

— Як? — спитала.

Він не відповів. Вона подивилась на нього ще секунду, потім повернулась до стелі.

— Не роби нічого дурного, — сказала.

— Не буду.

Він брехав і вона це знала. За вікном де-не-де загорались вікна в будинках за парканом. Чужі вікна, чужі люди, чужі вечори. Вона дивилась на них і думала що колись у неї теж буде вікно. Своє вікно.

Ганна Петрівна нікого не викликала. Директор сказав, що дівчинка просто знепритомніла від недоїдання. Вона завжди мало їла, що це нещасний випадок, і що все під контролем. Всі зробили вигляд що повірили. В інтернаті мовчання було найбезпечнішою відповіддю на більшість питань.

Діна пролежала в медкабінеті два дні. Макс приходив щовечора. Сідав на той самий стілець. Зазвичай мовчав і рідко говорив про дрібниці. Про Борща, про нову книгу з бібліотеки, про те що на кухні почали давати компот по п'ятницях.

Вона слухала і дивилась у стелю. На третій день встала і пішла на заняття. Двадцять три плитки від медкабінету до класу. Цього разу порахувала.