Розділ 23

Вдома було тихо та спокійно. Діна сиділа біля вікна з кавою. Це була уже друга кава за вечір. Хоч на часах уже було і пізно, але Діна не думала про сон. Вона просто дивилась на Клочківську, що повільно і нерівномірно засинала. Один під'їзд уже темний, сусідній ще світиться, а десь далеко хтось сміявся надто голосно для цього часу.

Вона думала про Даню. Звісно ж це не були серйозні розмірковування. Радше вона думала про нього, як думають про те щось, що тебе розважає. Його не було за стійкою сім хвилин. Вернувся в чистій сорочці, з вимитими руками і з тим самим виразом обличчя, що і завжди. Ну майже з тим самим. Курив. Він сказав це так переконливо, що будь-хто інший повірив би. Будь-хто, окрім неї. Діна майже засміялась.

— Який цікавий котик, — тихо прошепотіла. 

Спокійний, хоч інколи і здається колючим, пухнастий, воркотить собі за стійкою і дивиться на неї своїми карими очима. Він думає, що вона не бачить, що не знає, що не здогадується. Котик, що починає показувати кігтики, коли його ігнорують.

Вона відпила каву і подумала, що він насправді непоганий актор. Не ідеальний звісно ж, але непоганий. Більшість людей не побачили б, та і Діна побачила лише тому, що знала куди дивитись. Завжди знала.

Телефон завібрував на столі. Знову він. Вона відкрила нове повідомлення не поспішаючи.

Діночко.

Сьогодні я б хотів поговорити з вами про прекрасне почуття кохання. Пам'ятаєте Артема? Звісно пам'ятаєте. Артем Коваленко, двадцять дев'ять років, живе тепер на Олексіївці. Це той, що три роки зустрічався з вами і паралельно зустрічався ще з двома. Одночасно. Він думав, що ви не знаєте, але ви ж знали. Просто не бачили сенсу реагувати, правда? Бо він вам був нецікавий настільки, що навіть зрада не викликала нічого схожого на біль.

Це найгірше що можна зробити з людиною. Бути з нею, але не відчувати нічого. Він так і не зрозумів чому ви пішли без сцен і без сліз. Я можу навіть сказати більше. Він досі не розуміє.

Він наступний, Діночко.

У вас є час.

Вона перечитала двічі, бо не відразу зрозуміла про якого Артема йдеться мова. Лише згодом в памʼяті спалахнуло це імʼя. Артем Коваленко. Три роки. Насправді воно звучало довше, ніж відчувалось по факту. Він був із тих людей, що займають місце в житті, але не займають його в голові. Він був на стільки незначним, що його зникнення вона помітила приблизно через тиждень і то, тільки тому що звільнилось місце в шафі.

Так, він зраджував і вона про це знала. Цей дивний сталкер точно влучив у ціль. На усі ці зради в її світогляді просто не було сенсу реагувати. Не тому що вона його вибачила. Їй просто було байдуже.

Це найгірше що можна зробити з людиною.

Вона подумала що він правий. Можливо це дійсно найгірше. Відкрила повідомлення і вперше вирішила дати відповідь. Написала:

Ти справді хочеш, щоб я його врятувала?

Відправила. Поставила каву на стіл і чекала. Відповідь прийшла за хвилину. Без тексту. Тільки фото.

Вона відкрила і побачила Артема. Впізнала одразу, хоча й минуло три роки, та і він змінився. Чоловік лежав на підлозі. Темне приміщення, бетонна підлога, і збоку, в кутку фото, частково в кадрі сокира. Акуратно прислонена до стіни. Чиста. Наступним повідомленням прийшов текст.

Треба було більше уваги йому приділяти, Діночко. А не бавитись із своїм котиком.

Вона спочатку довго дивилась на фото. Потім перевела погляд на останнє речення. Перечитала.

Своїм котиком.

Він знав. Не просто здогадувався, а точно знав. Знав, що вона думає про Даню саме так, знав про провулок, чи може він там був? Це було доволі несподівано. Не страшно, просто несподівано. 

Поклала телефон і подивилась у вікно. Клочківська остаточно заснула. Останнє вікно погасло поки вона дивилась. Вечірній спокій та тиша. Тільки десь далеко було чутно останній трамвай.

— Котик, — промовила знову. Він знав про Даню.

Вона встала. Пройшлась по квартирі від вікна до кухні, від кухні назад до вікна. Вперше за дуже довго їй захотілось включитись. Не просто спостерігати за усім, а саме включитись. Зробити хід. Не чекати поки хтось зробить щось цікаве, а самій вирішити який буде фінал цієї гри.

Перемикач, той що застряг у вимкненому ще в дитинстві, здається ворухнувся. Трішечки, але рушив. Рівно настільки, щоб вона це відчула і здивувалась. Це було нове.Хоча ні. Це було давно забуте старе. 

Діна сіла назад до вікна, взяла телефон. Відкрила нову чернетку і почала писати думки, що уже вирієм крутились в голові, поки вона ходила по квартирі.

Телефон завібрував. Не пошта. Звичайне повідомлення з незнайомого номеру, але вона відразу зрозуміла від кого. 

Соколова. Нам потрібно поговорити. Не в відділку. Зустріньтесь зі мною завтра. Я сам оберу місце, якщо ви не проти.

Костя Вольт. Детектив написав їй о першій ночі. Вона довго дивилась на повідомлення, потім на темне вікно, потім знову на повідомлення. Усміхнулась і відповіла:

Обирайте.