Розділ 21

В той день у інтернаті вона просто шукала кота. Борщ зник після обіду, просто не прийшов на подвір'я як завжди. Діна чекала до вечора а потім вирішила пошукати. Це було не тому що вона дуже переживала. Просто так вийшло, що кіт був єдиною живою істотою в інтернаті, що поводилась так само як вона. Приходив коли хотів. Йшов коли хотів. Нікому нічого не пояснював.

Коридор адміністративного крила був заборонений після восьмої. Вона знала це і все одно пішла — тихо, вздовж стіни, з тим рівним диханням що навчилась контролювати ще в перші місяці. Кроки безшумні — теж навчилась. В інтернаті багато чого навчаєшся просто щоб вижити.

Двері кабінету директора були прочинені. Не навстіж, там просто була щілина, сантиметрів десять. Достатньо, щоб пройшло світло і звук. І достатньо, щоб вона побачила, що відбувалось всередині, зупинившись на відстані кількох кроків.

Секретар звався Антон Сергійович. Йому було двадцять сім, молодший за директора на п'ятнадцять років. Тихий та спокійний. Поки не почне говорити, то взагалі міг лишатись непомітним. Діна та і інші діти інтернату бачили його щодня. Він сидів за столом перед кабінетом, розкладав папери і ніколи не підіймав очей вище ніж треба.

Зараз його на звичному місці не було. Секретар стояв біля вікна, спиною до дверей, руки на плечах директора, який тихо, майже ніжно його обіймав. Директор виглядав зовсім не так, як в ті моменти, коли стояв перед дітьми з різкою і притчею про любов. Не було промов, не було молитв. Він просто його обіймав.

Вона дивилась рівно стільки скільки було потрібно. Потім тихенько відступила. Серце билось звично. Перемикач навіть не знадобився. Не було чого вимикати. Вона не злякалась, не здивувалась і не відчула нічого схожого на сором чи незручність. Вона розвернулась щоб іти.

— Соколова.

Тихо прозвучав голос директора. Дуже тихо, зовсім не так, як він зазвичай говорив з трибуни або читав притчі. То був зовсім інший голос. Вона зупинилась не озираючись. Чекала, що буде далі, хоча в ту ж секунду, як почула своє прізвище, зрозуміла, що нічого хорошого не буде. 

— Зайди.

Секретар вибіг, не дивлячись на неї. Двері зачинились. Вона зайшла у кабінет, стала по центру, на місці для покарань, та приготувалась виставити руки, бо уже знала, що далі буде. За вікном блимав ліхтар. Діна рахувала. Раз. Два. Три.

— Ти нічого не бачила, — прошипів директор.

Вона мовчала.

— Соколова. Ти мене чуєш?

— Так.

— Що ти чуєш?

Вона повернулась до нього, подивилась на червоне від злості обличчя директора.

— Що я нічого не бачила, — сказала спокійно.

Він дивився на неї, а вона дивилась у відповідь. Її сопкій його дратував.

— Хороша дівчинка, — сказав нарешті. — Але хороші дівчинки все одно потребують нагадування.

Директор узяв зі столу різку. 

Діна повернулась туди, де був ліхтар. Один два три. Вона дивилась на нього і думала про кота Борща. Де він зараз, чи знайшов тепле місце, чи холодно йому надворі. Думала уважно, не дозволяючи думкам повернутись до кімнати.

Це була не перша мотузка. І не перше покарання, але цього разу він зав'язував вузли інакше. Сильніше, щільніше, з більшою увагою. Він хотів, щоб вона пам'ятала, але Діна не запам'ятала вузлів. Вона запам'ятала ліхтар. І запамʼятала ще одну важливу річ, яку зрозуміла саме тоді, саме в цю ніч, поки дивилась у вікно і рахувала блимання.

Він боявся. Вперше за весь час вона побачила що він боїться. Діна ще не усвідомлювала чого саме, але навіть тоді вона зберегла це спостереження. Записала собі на підкорку памʼяті, бо знала, що це може їй знадобитись. Колись. В майбутньому.

Ліхтар блимнув. Раз. Два. Три.

Борща вона знайшла наступного ранку. Той спав у кутку пральні на старому рушнику. Теплий, живий та абсолютно байдужий до її пошуків.

Вона сіла поруч і потерла руки. Сліди любові пекли, та Діна уже звикла. Наступного разу буде гірше. Вона була впевнена. Борщ відкрив одне око, глянув на людину поруч, щось пруморкотів та ліг спати назад. Йому було байдуже на неї. Як і усім у цьому будинку. Принаймні вона саме так вважала.