Розділ 19

Вечір був тихим навіть за мірками «Безіменного». Народу небагато. Кілька пар у кутках, одинокий чоловік з ноутбуком біля вікна, що вже третю годину замовляв тільки воду, компанія з чотирьох що збиралась розходитись уже раз зо двадцять, але ну ніяк не розходилась. Фонова не гучна музика, тепле світло. Все як завжди.

Діна сиділа за стійкою вже годину. Пила повільно, говорила мало, слухала як Даня розповідає про нового постачальника, що привіз не те і тепер він має якось все вирішити. Вона слухала і дивилась на нього. Не те, щоб уважно, радше так, як дивляться на щось знайоме і звичне, що не вимагає зусиль, але й не відпускає повністю. Він говорив, протирав стійку, відходив до інших відвідувачів і повертався, але щоразу повертався трохи ближче, ніж відходив, а вона це помічала і не коментувала.

Даня не дивився на неї довше, ніж було потрібно. Як йому здавалось рівно стільки, скільки було б ввічливо і ні секунди більше. Вона знала. Тільки він ще не зрозумів, що вона знає. Чи може ні?

Діна відпила і подумала, що він сьогодні Даня трохи інший. Ні. У його зовнішності нічого не змінилось. Ззовні все було те ж саме. Той же голос, ті ж рухи, та ж дистанція. Просто щось під цим всім було щільнішим, ніж зазвичай. Як натягнута струна, що видає звук тільки якщо знати, що саме слухати.

Цікаво. 

— І що ти йому сказав? — спитала.

— Що наступного разу повертаю партію, — відповів Даня. — Без переговорів.

— Суворо.

— Ефективно.

Вона поставила склянку на стійку. Подивилась на нього уважніше. Він якраз повернувся до неї, поклав рушник, відкрив рота, щоб щось сказати.

Вона потягнулась вперед і взяла його за комір. Це не було різко. Діна просто взяла і притягнула. Між ними майже не залишилось відстані. Вона відчула, як він зупинив дихання, як його рука з рушником завмерла на півдорозі.

Вона дивилась на нього впритул. Темні карі очі. Спокійний вираз обличчя, який нічого не показував. Майже нічого. Сьогодні Діна була достатньо близько. Той кут освітлення, та відстань. А тим більше, якщо знати, куди дивитись. Вона знала. По краю радужки тонка смужка іншого кольору. Майже непомітна. Те, що він так хотів приховати. І у нього майже вийшло. Майже. Блакитне під карим.

Вона дивилась рівно секунду. Рівно стільки щоб переконатись. Рівно стільки щоб зрозуміти те що вже майже знала.

Даня не дихав.

— Діно, — сказав він тремтячим голосом. — Що ти робиш?

Вона дивилась ще секунду. Потім відпустила комір і відкинулась назад на стілець. Сіла рівно, взяла склянку, посміхнулась. 

Даня дивився на неї. В його очах було те що вона не могла назвати одним словом. Ні. Це була не образа, не злість, не розгубленість. Щось між усіма трьома емоціями і ще щось четверте поруч, що вона поки відклала на потім.

— Перевіряла, — сказала вона просто.

— Що?

— Теорію. — Вона відпила. — Не підтвердилась.

Він мовчав секунду.

— Яку теорію?

— Що ти євнух.

Він відвернувся. Взяв рушник. Почав протирати стійку трохи інтенсивніше, ніж до того. Вона спостерігала за його руками.

— І? — спитав він не повертаючись.

— Та ні. Не євнух. — Пауза. — Лінзи носиш давно?

Рука з рушником зупинилась. Мить. Коротка, майже непомітна. 

— Зір поганий, — сказав.

— Звісно, — відповіла.

Вона говорила спокійно, ніби те, що побачила було неважливим. Даня підняв погляд. Діна бачила як він шукає в її обличчі хоть щось. Підказку, натяк, хоч щось за що можна було б триматись. Не знайшов. 

— Діно, — сказав він нарешті.

— Мм.

— Навіщо?

Вона поставила порожню склянку на стійку.

— Ще одну, — сказала вона. — Будь ласка.

Він дивився на неї ще секунду. Потім взяв склянку. Наповнив. Поставив перед нею без слів. Вона взяла. Відпила.

Даня пішов до інших відвідувачів. Вона дивилась йому вслід і думала, що він так і не зрозумів чому вона посміхнулась. В кишені провібрував телефон. Той самий адресат.

Ти готова до наступної гри, крихітко?