Розділ 18

О шостій тридцять він завжди прокидався сам. Без будильника, без причини, просто о шостій тридцять очі відкривались і все.  Заснути назад він не міг. Так було роками. Тіло знало свій розклад краще за будь-який будильник.

Він лежав хвилину нерухомо. Стеля, темрява за вікном, що поступово сіріла, звуки Харкова що прокидався десь там за склом. Думав про неї. Він завжди в першу чергу думав про неї, коли прокидався. Де вона зараз, чи спить ще, чи вже з кавою біля вікна. О шостій тридцять вона ще спала. Він добре це знав. Глибоко видихнув та встав.

Ванна кімната була маленькою. Це було єдине місце в квартирі, де він підтримував відносний порядок. Не ідеальний. Просто хоча б відносний. На полиці над раковиною аккуратно розставленими стояли зубна щітка, паста, дезодорант, і окремо маленький пластиковий контейнер з написом на кришці якого він давно не читав але знав напам'ять.

Він відкрив контейнер. Дістав лінзу. Карі, м'які, він носив їх вже п'ять років і давно перестав думати про них, як про щось особливе. Просто частина ранкового ритуалу. Як кава, чи як перевірити телефон, чи як подумати де вона зараз. Підійшов до дзеркала.

Подивився на себе. На своє справжнє обличчя якого майже ніхто не бачив. Голубі очі дивились у відповідь. Яскраво голубі. Майже неприродньо, того відтінку що люди помічають і запам'ятовують. Саме тому. Саме тому він акуратно поклав лінзу на палець. Нахилився до дзеркала.

Вона не повинна дізнатись.

Він не боявся, що вона його упізнає. Просто так правильно. Принаймні зараз, адже всьому свій час. Вона мала побачити його справжнього саме тоді, коли він вирішить, що уже час. Не раніше. Не через якийсь дурний випадковий збіг, як зустрітись очима в барі не в той момент. Тоді все пішло б не так, як він планував. Ні. Він чекав цього моменту давно. Продумував його. Це мало бути правильно. 

Він кліпнув. Карі лягли поверх голубих. У дзеркалі дивився на нього звичайний чоловік. Темноокий, нічим не примітний. Бармен якого всі знають, але ніхто не запам'ятовує. Саме таким він і мав бути. Зручним. Своїм. Безпечним. Невидимим. Він посміхнувся своєму відображенню.

На кухні поставив чайник. Поки той закипав, він перевірив телефон. Нічого важливого. Спам та новини. Подивився у вікно. Місто вже прокинулося. Перші люди на вулиці, перший спів птахів і сіре ранкове небо без обіцянок.

Десь там на Клочківській вона, мабуть, вже відкрила очі. О цій порі вона лежала ще хвилин десять не встаючи. Просто лежала і думала. Він знав це. Інколи навіть дозволяв собі уявляти, як прокидається поруч, але швидко гнав таку сліпу фантазію. Все ж таки у нього не має права.

Чайник закипів. Він заварив каву, бо завжди пив саме каву вранці і сів біля столу. Відкрив блокнот на вчорашньому записі. Перечитав. Закрив. Всередині щось закипало. Ким був той чоловік? Чому стежив? Треба дізнатись більше.

Сьогодні ввечері вона прийде до бару і він буде готовий. Завжди готовий. Правильна кава, правильна температура, правильна відстань за стійкою. Всі деталі будуть на своєму ідеальному місці.

Він допив каву. Поставив горнятко в раковину. Ополоснув. Подивився на контейнер з лінзами, що залишився на краю столу. Підняв. Поклав назад на полицю.

Потрібно дізнатись більше про детектива.