Розділ 16

Їй було дванадцять коли вона навчилась рахувати кроки. Не всі. Рахувала тільки ті, що мали значення. Кроки директора були особливі. Вони були важкі, рівні. Він завжди сильніше наступав на ліву ногу. Вона навчилась чути їх ще з кінця коридору. За п'ятнадцять кроків до дверей вона вже знала. Інші діти теж знали. Просто не всі визнавали. Більшість ховались і мовчали. 

Інтернат номер сім пах хлоркою, маслом та милом і ще чимось що вона не могла назвати.  Це був просто запах місця де багато людей живуть разом без вибору. Стіни сірі, підлога дешева плитка, вікна з решітками що пропускали світло, але не тепло.

Вона не плакала коли її сюди привезли. Не було сенсу. Сенс плакати є коли хтось може почути і щось змінити. Тут нікого такого не було. Діна уже звикла. Вона була в інтернатах не один рік. Цей не дуже відрізнявся від попереднього. Хіба що тут атмосфера була більш моторошна. Хоча хіба може бути інакше в інтернаті?

Директор звався Віктор Іванович. У нього були маленькі сірі оченята і великі руки. А ще була одна звичка. Звичка викликати дітей до кабінету по одному. За провину або без. Вона не знала що гірше. З провиною принаймні було зрозуміло за що. У іншому випадку було гірше. Ніхто не розповідав, що було тоді.

Вона намагалась бути непомітною. Це взагалі було її стратегією не виділятись, не привертати увагу, існувати так тихо щоб про тебе забули. Стратегія працювала не завжди.

Одного разу він покликав її після вечері. Вона йшла по коридору і рахувала плитки на підлозі. Двадцять три від дитячих спалень до його кабінету. Вона дійшла до двадцять трьох і зупинилась. Постукала.

— Заходь.

Вона зайшла і подивилась на його руки першим ділом. Він тримав в них мотузку та різку. Довгу червону мотузку. Говорив довго. Потім прийшов час покарання. Він вважав, що дітей потрібно виховувати суворо. 

Притча 13:24: Хто стримує різку, той ненавидить сина свого, а хто любить, той зранку карає.

Він любив цю притчу і часто цитував, адже вважав, що в інтернаті усі діти то його сини та дочки. А щоб ті не пручались вихованню, то звʼязував. Так було простіше. Директор був дуже набожною людиною і тому регулярно брав різки в руки та показував свою любов.

Для Діни це був перший раз, але не останній.

Хлопця з карими очима вона помітила на третій місяць. Він сидів у кінці їдальні сам. Їв акуратно та методично, не дивлячись по сторонах. Вона помітила що він єдиний хто їв саме так. Усі інші старались закинути побільше та зʼїсти пошвидше, щоб ніхто не відібрав. В інтернаті були свої правила. А тут він. Їв без поспіху, без тривоги, без того нервового погляду яким діти в інтернаті дивились на тарілку.

Це було першим, що її зацікавило.

Одного вечора вона стояла біля вікна в кінці коридору, того, де решітка була трохи ширша і можна було просунути руку якщо дуже захотіти. Він підійшов та став поруч. Мовчав.

Вона не прогнала. Не бачила в цьому сенсу. Вони стояли так хвилин десять, може двадцять, а може взагалі зо пʼть. Згодом він простягнув їй хліб. Той, що залишився з вечері. Діна взяла мовчки, не подякувала. Він не образився.

— Мене звуть Макс, — сказав він нарешті.

Вона жувала хліб і дивилась у вікно.

— Знаю, — сказала вона.

Він помовчав.

— А тебе?

— Діна.

Знову тиша. Вона помітила, що з ним можна мовчати і це не здавалось неправильним. Це теж було цікаво.

Потім були ще й інші вечори біля того самого вікна. Іноді з хлібом, іноді без. Іноді він навіть говорив. Це були пусті балачки про щось незначне, про книгу яку читав, про кота що жив у дворі і якому хтось дав ім'я Борщ. Вона слухала і інколи навіть відповідала. Він ніколи не питав чому вона не плаче. Всі інші питали. Він ні. Просто приймав це, як факт, що вона просто така.

Одного разу вона прийшла до вікна пізніше ніж зазвичай. Сіла на підлогу спиною до стіни і дивилась у стелю. Він сів поруч і теж дивився у стелю.

— Він тебе викликав? — спитав тихо. 

Вона не відповіла. Тільки потерла руки, де виднілись сліди любові. Він більше не питав.

Вона навчилась жити з кроками. Рахувати їх. Вираховувати відстань. Знати коли тікати в протилежний бік коридору, а коли це вже не має сенсу. Вона навчилась дивитись у вікно і думати про інше. Про небо, про кота Борща, про те скільки плиток від спальні до їдальні. І вона навчилась того, що більшість дітей в інтернаті не вміли. Перестати відчувати. Просто вимикати емоції.

Це вийшло легше, ніж вона очікувала. Наче перемикач, який вона шукала все дитинство і нарешті знайшла. Клацнула і все. Він говорить, а їй байдуже. Він дивиться, а вона думає про плитки на підлозі. Пізніше вона зрозуміє що перемикач застряг у вимкненому положенні, але тоді вона просто раділа що знайшла.

Даня одного вечора спитав:

— Тобі тут подобається?

Вона подумала.

— Ні.

— Мені теж, — сказав він. — Але ти тут. Тому не так погано.

Вона подивилась на нього. Діна не знала, що робити з його зізнанням, тому не зробила нічого. Відвернулась і продовжила дивитись у вікно.

За склом кіт Борщ сидів на лавці і дивився на птахів, яких не міг зловити. А може й не хотів. 

 — Соколова, — пролунало з боку. — Вас викликає директор.