Розділ 15

Номер був на третьому поверсі. Діна знала цей готель. Вона любила його за те, що тут не запитували зайвого. Портьє дивився крізь тебе з тією професійною байдужістю, що дуже дорого коштує, але виправдовує ціну номера. Тихі коридори, товсті стіни, двері що закривались щільно і без скрипу. Саме те що потрібно коли потрібно забутись.

Вона не запитала імені, може він якесь й назвав, але хіба воно мало сенс? Чоловік виявився приємним. Він не задавав лишніх питань та не очікував чесних відповідей. Ідеальний незнайомець на одну ніч, якого більше не побачиш. Жодних претензій на ранок. Це її більше, ніж повністю влаштовувало.

Вона сіла на край ліжка і подивилась на нього.

— Є одна річ, — сказала вона.

Він підняв брову. Вона кивнула на свої зап'ястя. Пауза. Тепер він уважно подивився на неї вивчаючи, трохи здивовано, але не злякано. 

— Є чим? — спитав він.

— Знайди.

Він озирнувся по кімнаті. Підійшов до вікна, зняв декоративний шнур від штор, довгий, темний та достатньо міцний. Повернувся.

— Підійде?

Діна подивилась на шнур. Кивнула.

Вона ніколи не боялась. Більшість людей, що дізнавались про цю її особливість реагували однаково. Спочатку здивування, далі питання, і звісно ж спроба зрозуміти звідки це. Психологи мали б сказати щось про контроль, що людина яка звикла все контролювати іноді потребує протилежного. Можливо. Їй було нецікаво аналізувати.

Їй були потрібні самі відчуття. Шнур на зап'ястях повинен був прилягати щільно, але не боляче. Незнайомець знав, що робив або вдавав досить переконливо. Вузол тримав. Вона рефлекторно перевірила і відчула, як щось всередині загорілось. Те саме відчуття, що й від першого ковтка Варштайнера в правильний вечір. Тільки сильніше. Різкіше. Живіше. Вона заплющила очі.

Потім була тиша. Та особлива тиша, що буває тільки після, коли тіло ще важке, думки ще не повернулись і є кілька хвилин коли можна просто бути. Коли не треба нікуди йти, не треба ніц аналізувати, не має ніяких невідомих листів і ніяких детективів з сірими очима. Не має ніяких ігор.

Просто вона є. Тут і зараз. На вершині екстазу і забуття. Вона лежала, дивилась у стелю і думала, що це, мабуть, і є те що інші люди називають спокоєм.

Шнур він зняв одразу. Вона навіть не встигла попросити, сам зрозумів. Молодець. Діна рефлекторно потерла зап'ястя. Там лишились красиві сліди. Вона подивилась на них. Відбитки вузлів. Діна згадала малюнок, що прийшов на пошту. Про те як він акуратно, намалював вузли. З любов'ю до деталей. Той хто малював, знав, що саме малює. Знав, як воно виглядає. Це була перша думка за весь вечір що стосувалась чогось поза цією кімнатою. 

Чоловік заснув о першій. Вона лежала поруч ще хвилин двадцять. Це було рівно стільки, скільки їй здавалось ввічливим. Потім тихо встала. Методично та не поспішаючи зібрала речі в темряві. Нічого не забула. Не любила забувати. Подивилась на шнур, що лежав на підлозі біля ліжка. Залишила його там. Вийшла з номера. Закрила двері без звуку.

У ліфті подивилась на зап'ястя. Сліди вузлів майже зникли. Ще година і не буде нічого. Вона опустила рукава. Портьє дивився крізь неї коли проходила повз стійку. Вона цінувала це в людях.

Надворі було свіжо та прохолодно. Харків ще спав або робив вигляд, що ще спить. Вона йшла по порожньому тротуару і думала, що завтра треба дописати новий випуск і, що кави вдома немає і, що треба купити і, що Костя Вольт прийде знову. Вона була в цьому впевнена так само, як була впевнена, що сонце зійде о шостій двадцять два.

Прийде. З новими питаннями. З тим самим поглядом. Вона майже посміхнулась. Телефон завібрував у кишені. Знову та сама адреса. Один рядок.

Приємний вечір?

Вона прочитала, поклала телефон назад і спокійно пішла далі.