Розділ 14

Він стежив за нею скільки себе пам'ятав. Усе почалось ще в інтернаті. Де вона йде, з ким говорить, о котрій повертається в кімнату. Він знав її розклад напам'ять ще тоді, коли вони були дітьми і слово "стежити" не мало того присмаку що має зараз. Просто дивився. Просто знав. Так було правильно.

Потім їх долі через обставини розійшлись. Ті кілька років без неї були найгіршими. Просто нестерпними. Не тому що трапилось щось погане. Просто він не знав де вона, не знав о котрій прокидається і що їсть на сніданок, яким маршрутом іде на роботу. Це було як втратити частину себе. Раптом нема, а ти не знаєш як без цього дихати. Просто не вмієш.

Він тоді тихо згорав. Просто згорав зсередини. Коли знайшов її знову, то видихнув вперше за роки. Тепер записував все. Одразу, поки деталі були свіжими, а дані точними. Де була, з ким говорила, о котрій повернулась, що вдягала, як йшла, чи озиралась. Кожна деталь мала значення. Він не міг дозволити собі забути хоч щось. Кожна секунда, кожен рух, кожне слово сказане не йому, але почуте ним.

Блокнот був вже сьомий за останні пʼять місяців. Він переживав за неї. Хтось надсилав їй листи. Хтось знав де вона і коли. Хтось стежив. Даня знав про це. І поки той хтось десь там далеко, то він мав бути поруч. Негласно, непомітно. Просто, щоб знати що з нею все гаразд. Просто, щоб бачити на власні очі. Просто, щоб у разі чого він був першим. Завжди першим. Це була турбота. Так він собі казав. І майже вірив. Майже.

О сьомій двадцять вона вийшла з будівлі на Сумській.

Він стояв за квартал у тіні під деревом, чорна бейсболка, чорна куртка, комір піднятий, темні джинси і обʼємні сонцезахисні окуляри. Дістав блокнот, записав: 19:20. Сумська. Темне пальто. Волосся розпущене. Закрив і пішов слідом.

Метро Тракторний завод. Він знав куди вона їде. Не перший раз і навіть не десятий. ХТЗ мав свої місця, які він не любив, але знав напам'ять, бо вона любила туди їздити. І для нього цього було достатньо.

Бар на першому поверсі старої будівлі. Низька стеля, цегляні стіни пофарбовані в популярні темні відтінки, світло тепле і приглушене. Музика негучна, джаз чи щось схоже, столики щільно але не тісно. Вона приходила сюди коли щось йшло не так. Він знав це. Знав що третій столик від вікна її улюблений, але вона ніколи там не сідала, коли хотіла відволіктись. В такі вечори завжди за стійку, завжди сама, завжди замовляла щось світле і сиділа рівно стільки скільки потрібно щоб заспокоїтись.

Сьогодні сіла за стійку. Значить день був не з простих. Він лишився зовні, відступив трохи вбік де темніше, і записав: 19:58. Бар. Сіла за стійку, замовила Варштайнер. Поклав блокнот в кишеню і просто чекав.

За двадцять хвилин з'явився чоловік. Темне волосся, добре вдягнений, впевнений. Явно з тих, що знають собі ціну і звикли до особливого відношення. Сів поруч з нею. Почав говорити. Вона посміхнулась. Даня дивився на цю посмішку крізь скло і спокійно записував. 

20:21. Чоловік. Темне волосся, років 35, сіре пальто. Сів поруч.

Потім подивився на цей рядок і дописав:

Сьогодні брюнет. Минулого разу теж брюнет. До того теж. Вона взагалі помічає блондинів?

Закрив блокнот. Відкрив. Закреслив останнє речення, але воно там все одно лишилось.

Вони вийшли о дев'ятій. Діна йшла поруч з чоловіком. Близько, плечем до плеча, говорила щось, а той щасливчик слухав. Даня йшов за ними на відстані двох кварталів. 

Готель з'явився за квартал. Старий, але не дешевий. Вона ніколи не вибирала дешеві речі, не любила їх. Даня знав цей готель, вів записи про нього в блокноті вже не вперше. Вона поверталась сюди часто. Тихий, дискретний, персонал, що не запам'ятовує облич. Принаймні роблять вигляд, що не запамʼятовують. Саме те що їй потрібно.

Вони зайшли. Даня зупинився навпроти. Дістав блокнот. Записав назву готелю, час. Поставив крапку. Подивився на запис. Дописав дрібніше, під рискою: 

Чому завжди готель. Ніколи не додому. Ніколи до мене.

Остання фраза з'явилась сама. Він не планував її писати, тому швидко закреслив. Двічі. Потім вирвав сторінку, склав і поклав в кишеню. В блокноті лишилась тільки назва готелю і час. Чисто. Акуратно. Ніби нічого не було. Ніби його думки зникли разом з тим клаптиком десь на дні темнго карману.

Він трохи постояв, подумав і уже збирався йти, коли побачив біля стіни навпроти готелю чоловіка. Русявий, середній на зріст, нічим не примітний. Він був з тих, що зливаються з вулицею без зусиль. Курив. Дивився на вхідні двері готелю.

Даня завмер. Чоловік стояв біля стіни навпроти. Русявий, середній на зріст, темна куртка. Курив повільно, але нервово, очі на дверях готелю. Не озирався, не рухався. Просто стояв і дивився на ті самі двері, що і Даня.

Даня відступив глибше в тінь. Дістав блокнот. Писав швидко, не відриваючи погляду від підозрілого незнайомця. Під описом написав: Стежить? За нею? Чому?

Потім після паузи: Невже детектив. Вона підозрювана? Він прийшов сюди по роботі?

Поставив крапку. Подивився на чоловіка ще раз.

Дописав останнє: Або не по роботі.

Подивився на чоловіка ще раз. Той докурив. Кинув недопалок. І лишився стояти. Даня стояв у темряві і дивився як незнайомець дивиться на двері за якими була вона, нервово переступає з ноги на ногу та зжимає кулаки. Даня думав, що якщо це все ж таки детектив, то у нього дуже особистий погляд для службового стеження. Занадто особистий.