Розділ 12

Вона прийшла до нього уві сні.

Він не здивувався, навіть уві сні не здивувався, що саме по собі було красномовно. Просто вона була там, де її не мало бути і він прийняв це як факт, бо сни мають таку властивість робити неможливе очевидним, а очевидне бажаним.

Студія. Його студія, хоча в нього не було ніякої студії, але уві сні вона існувала так переконливо, що він не сумнівався. Темна, з одним джерелом світла десь збоку. Не лампа, просто світло, що падало звідкись і падало на підлогу довгою смугою. Кімнату заполонив запах кави і старого дерева. Він відчував їх навіть уві сні, і ще подумав, як це дивно, адже запахи в снах бувають рідко.

І вона, Діна, сиділа на столі. Не на стільці, а саме на столі. Схрестила ноги, спина рівно, руки на колінах. В тому самому одязі, що й вранці. Або не в тому. Він не міг сказати точно, бо дивився на обличчя. На той погляд, що не відпускав і вдень, і тепер ось і вночі. Яскраво голубі очі в темній студії світились майже неприродньо. Майже магічно. 

Вона дивилась на нього і мовчала, а він стояв і не міг зрушити з місця. Не тому що його щось тримало, просто не було причини рухатись поки вона так дивилась. А якщо бути зовсім чесними, то він просто не хотів. 

— Ви знову прийшли, — сказала вона нарешті. Голос такий самий як в подкасті, як в студії, як у нього в кабінеті. — Особисто.

— Справа вимагає, — відповів.

Вона посміхнулась. Це була не та посмішка що він бачив вдень. Та була холодна та зверхня. Ця — ні. Повільна, глибока, з тим небезпечним вогником в очах. Діна плавно сповзла зі столу. Каштанове волосся впало на плече. Голубі очі не відпускали ні на секунду.

Крок. За ним ще один. І ще.

Світло падало на неї так, що він забув усе, що хотів сказати. Забув, що взагалі тут робить.Забув чому досі стоїть нерухомо замість того, щоб зробити хоч щось. Вона зупинилась впритул. Підняла погляд знизу вгору.

— Детективе Вольт, — сказала вона тихо. — Ви прийшли.

Її руки торкнулись його грудей. Легко. Просто кінчики пальців, просто легкий контакт крізь тканину, що міг би бути випадковим, якби не був таким навмисним. Він відчув це крізь сорочку. Це було гаряче. Дуже гаряче, навіть для сну. І одночасно відчувалось як щось, що тягне вниз. В землю, в нерухомість, в повну неможливість зробити хоч один розумний крок назад.

Він не дихав. Або дихав, але не помічав. Чи не хотів помічати.

— Діно, — сказав він. 

Не пані Соколова. Просто Діна. Вона нахилилась ближче. Волосся торкнулось його щоки. Губи біля його вуха. Майже нічого. Майже.

— Детективе, — сказала вона тихо.

Дуже тихо. З тією інтонацією, що він чув у восьмому епізоді подкасту і не міг забути. 

— Ви шукаєте не те.

— Що я шукаю? — почув він власний голос і не впізнав.

Вона нахилилась до його вуха і щось прошепотіла. Подих спокусливо лоскотав. Він не запам'ятав що вона говорила. Сни мали цю жахливу властивість. Забирати найважливіше. Але точно запам'ятав, як це звучало. Як її волосся торкнулось його щоки. Як він зробив крок вперед замість назад. І як вона відступила і з тією самою посмішкою сказала:

— Непоганий жарт.

Костя різко прокинувся. Стеля. Його стеля. Його квартира. Четверта ранку за телефоном. Він лежав нерухомо, дивився вгору і намагався вирівняти дихання. Це зайняло довше часу, ніж хотілось би.

Простирадло. Він подивився вниз. Подивився в стелю. Простирадло було вологим. Він швидко це зрозумів і наступні декілька секунд вирішував як до цього ставитись. Видихнув крізь зуби. Сів. Потер обличчя руками. 

За двадцять років роботи він розслідував сімдесят чотири справи. Бачив всяке. Навчився відокремлювати особисте від роботи, емоції від фактів, людину від справи. Соколова Діна Олексіївна.

Він встав. Пішов на кухню. Налив холодної води і випив залпом, стоячи біля раковини та дивлячись у темне вікно.

Звичайні жінки не роблять з тобою такого. Навіть уві сні. Навіть коли ти знаєш, що вона підозрювана, що щось в ній не так і, що довіряти їй — остання річ яку варто робити. Навіть коли вдень вона дивилась на тебе як на цікавий експонат. Навіть коли ти злився на неї, на себе, на всю цю ситуацію, що не складалась в жодну логічну схему.

Вона все одно приходила уві сні. З тією посмішкою. З тими руками. З голосом, що звучав однаково в подкасті і в студії і тепер ось у темряві його власної голови.

Костя поставив склянку голосніше, ніж планував. Двадцять років роботи. Сімдесят чотири справи. Залізна самодисципліна яка пережила все. Складні справи, важкі свідки, нічні чергування, все. І саме ця дисципліна не пережила одну жінку з голубими очима.

— Сукуб, — сказав він тихо. — Точно сукуб.

Це пояснювало все. Або не пояснювало нічого. Але зараз о четвертій ранку з мокрою ковдрою за спиною він вирішив що таки пояснює.