Розділ 11

09:54 ранку. Вона почула кроки на сходах і навіть не підвела голову. Він прийшов, як вона і казала собі. Може завтра, а може післязавтра. А вирішилось навіть трохи раніше, ніж вона розраховувала. Десята ранку – це не той час, коли детективи зазвичай роблять особисті візити. Значить новини прийшли і ще вночі і він відправився при першій нагоді. Це говорило про нього більше ніж він, мабуть би, хотів. Вона відчинила двері ще до другого стуку.

Як і думала на порозі стояв детектив з тією самою впевненістю людини, що прийшла знаючи усе. За його плечем був напарник. Молодший, з папкою під рукою, і з тим виразом обличчя, коли люди намагаються виглядати серйозно, але отримують рівно протилежний ефект. Такий собі серйозний хлопчина. Діна оглянула того за секунду. Худий, не запам'ятовуваний, дивиться не на неї, а кудись між нею і детективом. Боїться глянути в очі? Таких людей Діна забувала ще поки дивилась на них.

— Пані Соколова, — сказав Вольт.

— Детективе, — відповіла вона і відступила вбік. — Заходьте.

Студія була замала для трьох людей. Напарник лишився біля дверей, Костя сів на єдиний вільний стілець і одразу відкрив папку. Діна притулилась до столу і взяла каву. Чекала.

— Соломія Харченко, — сказав він. — Двадцять вісім років. Знайдена сьогодні вранці на Павловому Полі. Провулок за АТБ на Академіка Павлова. Вузький, темний, між стіною магазину і рядом сміттєвих баків. О п'ятій двірник прийшов на зміну. Побачив здалеку. Вирішив, що п'яна, тут таке траплялось. Підійшов ближче. Його вирвало. Він викликав поліцію, відійшов до стіни і більше не дивився. Знаряддя вбивства та метод ідентичний першій жертві. 

Діна подивилась на фото в папці яку він поклав перед нею. Нічого не сказала. Він подивився на неї. Та сама секунда зайвого погляду, що була і минулого разу.

— Ви отримували ще якусь інформацію після нашої останньої розмови?

Діна підійшла, взяла телефон. Знайшла лист серед сотень повідомлень, той з Соломією, з Павловим Полем, з деталями про графік і під'їзд. Поклала перед ним.

Він читав мовчки. Здавалось, що обличчя не змінилось, але Діна помітила як біля очей щось напружилось.

— Це все? — спитав холодно.

— Ні.

Вона знайшла вкладення. Малюнок. Поклала телефон так, щоб бачив. Детектив подивився на малюнок, потім на неї, потім знову на малюнок.

— І ваша реакція на це була непоганий жарт? .

— Так.

— Пані Соколова. — Він гучно поклав папку на стіл. — Дівчина мертва. Вам надіслали малюнок де ви зображені зв'язаною. І ваша відповідь на все була непоганий жарт?

— Я відповідала на лист, не на малюнок.

— Ви думаєте це іграшки? — Голос підвищився. — Людина мертва. Вам може писати потенційний злочинець, а ви спокійно сидите тут і …

— І що? — Діна поставила каву на стіл. Повільно, акуратно. Голос рівний, як завжди. — Плачу? Панікую? Бігаю по студії? 

Вона подивилась на нього. 

— Я прийшла до вас минулого разу. Сама. З доказами. І отримала питання чи не вбивця я. — Вона підняла брову. — Геніальна тактика, до речі. Жінка яка сама принесла листи, сама поклала телефон на стіл, сама чекала поки знімуть дані очевидно ж вбивця. Я не знаю як одразу не здогадалась. 

Пауза. 

— Вибачте якщо мій рівень істерики вас розчаровує, детективе. Але мені завжди здавалось, що поліція надає перевагу свідкам, які тримають голову холодною. Хоча судячи з нашого першого знайомства, думаю я помилилась в очікуваннях.

Костя дивився на неї. Щелепа напружена, холодна маска спокою тріщала по швах і вона це бачила.

— Ви мали негайно повідомити…

— Кому? — перебила вона спокійно. — Вам? Скажіть, детективе Вольт, з якого саме моменту я мала зрозуміти що ви на моєму боці?

Тиша.

Напарник біля дверей дивився в підлогу. Детектив мовчав. Усе, що вона сказала було правдою і це дратувало найбільше. Вольт закрив папку, поклав руки на коліна і подивився на неї.

— Пані Соколова. Ви зараз підозрювана у двох вбивствах.

Тиша. Діна подивилась на нього. Він дивився у відповідь.

— Тоді оформлюйте офіційно, — сказала вона. — Ордер, протокол, адвокат, все як належить. Або якщо хочете я можу записати наш діалог і випустити окремим епізодом. Як харківська поліція лякає свідків. Думаю рейтинги були б непогані.

— Я прийшов попередити, — сказав він крізь зуби.

— Попередити. Хм… Детективе Вольт, ви прийшли до моєї студії о десятій ранку з напарником і папкою щоб попередити. — Пауза. — Зазвичай для попередження достатньо телефонного дзвінка. Але ви тут. Особисто. 

Вона поклала руки на стіл і подивилась на нього. 

— Або оформлюйте офіційно з усіма належними документами і моїм адвокатом, або до побачення. Третього варіанту я не бачу.

Він різко встав. Напарник біля дверей миттєво випрямився. Діна дивилась як Вольт застібає папку і подумала, що він робить це занадто ретельно.

— Детективе Вольт, — сказала вона коли він вже майже дійшов до дверей.

Зупинився. Обернувся.

— Ви приходите особисто. — Вона нахилила голову вбік. — Не телефонуєте, не викликаєте в відділок. Саме особисто. Я, звичайно, знала що непогано виглядаю, але не думала що вам вистачить однієї зустрічі щоб так зацікавитись. 

Вона зробила крок вперед. 

— Хоча зачекайте. Листи теж анонімні. Харківський детектив, доступ до інформації про жертв, знає мій розклад, мою адресу, мою пошту. — Вона підняла брову. — Це не ви мені пишете, детективе Вольт? Бо якщо так, то малюнок вийшов непоганий, але ви явно перестарались з мотузками.

Напарник біля дверей закашлявся. Костя дивився на неї. Щось у його очах горіло. Це не була типова образа і навіть не злість. Щось гостріше і складніше для назви.

— До побачення, пані Соколова, — сказав він рівно.

— Завжди рада, — відповіла вона.

Діна постояла секунду. Потягнулась за кавою. Холодна. Поки говорили, встигла охолонути. Повернулась до столу, відкрила ноутбук. На робочій пошті чекало нове повідомлення. Та сама адреса. І один короткий рядок: