Розділ 10

Студія о другій годині дня була тихою. Тут майже завжди було так, але зазвичай Діна любила вмикати легку фонову музику. Щось блюзове, інколи просто класику. Сьогодні це бажання кудись зникло.

Вона сиділа за столом і редагувала новий випуск. Різала паузи, вирівнювала звук, прибирала зайвий шум. Робота механічна, майже медитативна. Руки знали, що робити без участі голови, і тому голова була вільна думати про інше.

А думала вона про детектива. Вольта Константина. Не тому, що він їй подобався. Точно ні. Це було б надто просто і надто нецікаво. Просто він дивився на неї не так, як зазвичай інші. Ті, хто хотіли просто затягнути її в ліжко. Він же поводився, як людина, яка хотіла її зрозуміти. Різниця була суттєва. Дуже. Перших вона бачила наскрізь за секунду. З іншими було роботи довше.

Телефон завібрував на столі. Вона глянула краєм ока. Робоча пошта, той самий відправник. Поклала навушники.

Ноутбук був зайнятий. Монтажна програма розгорнута на весь екран, таймлайн, доріжки, все відкрито. Вона не стала нічого згортати. Не хотіла, щоб стільки витраченого часу на роботу могли випадково пропасти. Час — дорога річ, тому просто взяла телефон і відкрила лист. Та направду Діна читати такі листи з комп'ютера не дуже й любила. Екран ноутбука давав відчуття, що лист офіційний, робочий, такий, що потребує негайної реакції. Телефон відчувався інакше. Можна читати і не вирішувати одразу, що з цим робити. Можна просто читати.

Діночко, дорога.

Як ваші справи? Як настрій?

Сьогодні на вас була голуба сорочка. Та сама, що ви вдягали в минулу середу. Вона вам личить, підкреслює очі. Ви взагалі не думаєте про те, як виглядаєте, правда? Чи можливо, ви одягаєтесь для мене? Стоїте перед дзеркалом, приміряєте спокусливу білизну, яку потім ховаєте під блузою? Бо виглядаєте так, що важко відвести погляд.

А я і не відводжу. Бо це ж спеціально для мене. Як я можу відвести погляд?

Ви пили каву біля вікна о восьмій п'ятнадцять. Стояли рівно три хвилини. Хоча навіть три хвилини і сім секунд. Потім сіли працювати. Я люблю дивитись, як ви працюєте. Діночко, знали б ви, як гаряче виглядаєте в ці моменти. Як звабливо кусаєте нижню губу, коли максимально занурюєтесь у проект, як накручуєте локон на вказівний пальчик лівої руки.

Це така насолода.

Ох. Що ж. Ледь не забув сказати головне. Соломія. Пам'ятаєте її? Гучний сміх, чужі імена в чужих вустах, університетський коридор, де слова розлітались далі, ніж вона думала. Ви тоді нічого не сказали. Просто пройшли мимо. Кожного разу просто проходили. Ну звісно ж для вас їх не існувало. Вони просто сміття, яке губилося на тлі вашого світла. Але я запам'ятав. Я весь цей час пам'ятав. І думав. І чекав. Чекав, поки прийде правильний час. Правильний момент.

Вона живе на Павловому Полі, на Отакара Яроша. Ну не сміх? Коли ви там жили, то вона тільки й казала, що то вам подарував квартиру старий коханець. А тепер сама там оселилась. Я знаю під'їзд. Знаю квартиру. Знаю графік. Знаю, що вона робить у п'ятницю ввечері і з ким.

Ви не подумайте! Це інакше! Вона не така як ви. Просто мені довелося спостерігати. Я не хотів. Чесно. Клянусь вам! Але заради вас я терпів. Хоча хотілося підійти, вирвати їй її нарощені білі пасма, видерти кожен гнилий зуб і розірвати той гнилий рот. Але я терпів. Я ж молодець? І нарешті час прийшов.

І ще. Ваш голос сьогодні в новому випуску звучав особливо добре. Я слухав двічі. Потім ще тричі. Бо треба вивчити кожне слово. Поставив на паузу на тому місці, де ви робите довгу паузу перед висновком. Просто сидів і чекав. Як завжди чекаю.

Тільки вас.

Соломія. Діна спробувала зачепитися за це ім'я і не змогла. Може, то була чергова знайома з університету, може сусідка по маршрутці, може колись давно хтось представився, а вона й не запам'ятала обличчя. Таких людей було багато. Ті, хто з'являлися на периферії і зникали, не лишаючи нічого, крім імені, яке потім теж стиралося.

Він писав усе так, ніби вона повинна знати. Ніби все очевидно. Ніби між ними є спільна пам'ять, якої вона чомусь не знаходить. Вона поклала телефон. Може знайде, а може й ні. Усе це не змінювало головного. Він знає, де вона живе і що робить у п'ятницю ввечері.

А це було цікавішим за будь-яку Соломію.

Вона відкрила вкладку відповіді.

Написала: Зателефонуйте на гарячу лінію поліції.

Подивилася на це речення. Стерла.

Написала: Я вас почула.

Подивилася. Стерла. Пауза.

Написала: Непоганий жарт.

Відправила, поклала телефон, підняла навушники і повернулася до монтажу. Руки знову робили свою звичну справу. Різали, вирівнювали, прибирали зайве. Голова була вільна.

Діна подумала про детектива Вольта. Новий лист — це привід, хороший привід. Він би точно оцінив її активну громадську позицію. Можливо, навіть справа зрушила б, але потім Діна згадала, як він сидів навпроти неї і питав про алібі.

Телефон завібрував ще раз. Та сама адреса, але цього разу без тексту. Просто вкладення. Малюнок олівцем. Діна впізнала себе по волоссю і по очах. Решта була його фантазією. Детальною, продуманою, з увагою до кожної лінії. І те, що він залишив на ній з одягу, можна було назвати мотузками, тільки якщо дуже хотіти їх так назвати. Вузли на зап'ястях і щиколотках виглядали майже декоративно.

Майже.

Діна довго розглядала малюнок, потім поклала телефон екраном донизу і повернулася до монтажу. Харків жив далі. Голуби на карнизі навпроти навіть не здригнулися. Вона теж.