Розділ 7

Вона прокинулась від того що в барі було тихо. Не та типова тиша, коли найкраще спиться і бачиш десяте сновидіння, а та незручна. Коли хочеться постійно говорити чи включити музику або відео чи просто щоб пташки співали. Діна полежала секунду з закритими очима і послухала. Нічого. Тільки місто за склом і десь далеко трамвай.

Даня пішов. Як завжди не попрощавшись. Просто пішов, лишивши каву на стійці і акуратно складений плед на спинці синього старого крісла. Вона лежала і дивилась на стелю «Безіменного». Дерев'яні балки, давня люстра, жовтувате світло раннього ранку крізь штори. Колись тут був нічний клуб Джексон. Ще той гадюшник. Але пʼять років назад він закрився, а потім замість нього відкрили «Безіменного». І три роки назад Діна зустріла тут Даню. 

Сіла. Пригладила волосся. Взяла ще теплу каву. Вона завжди була теплою на момент як Діна просиналась. Не гаряча і не холодна. Ідеально тепла. Ну хіба він не милий?

Вона відпила і подумала що Даня взагалі все робив правильно. Занадто правильно для людини, яка просто тримає бар і живе сама по собі. Каву залишив теплою. Плед склав. Вікно відчинив рівно настільки, щоб не було ні душно, ні холодно. Так, це були дрібниці, але саме в цих дрібницях люди видають себе найбільше. Вона знала це.

Він зник, бо боявся залишитись. Як той дикий котик. Підходить близько, але погладити себе не дає. Лишає каву і йде. Говорить, що є та в кого закоханий, таким тоном ніби говорить про сусіда, а не про себе. 

Діна посміхнулась. Він справді думав, що вона не розуміє? Чи може розуміє, але не здогадується про кого? Він був милим.

Попиваючи теплу каву, думки прийшли самі. Як завжди вранці, ще до того як вона повністю прокидалась і була готова жити це життя. 

Анонім. Три листи. Одне вбивство. Тема для нового випуску крутилась десь поруч. Ще не оформлена, ще не матереалізована, але уже жива. Люди що попереджають. Не просто тупо погрожують, а саме попереджають. Чому вони це роблять? Що вони хочуть від того кому пишуть? Точно не зупинити злочин. Це занадто просто і занадто альтруїстично для людини, яка вже вирішила вбивати. Щось інше. Свідок? Так. Чи може глядач? Їм потрібен глядач.

Вона потягнулась за телефоном. Треба було записати. Хороша думка, а вранішні думки мали звичку зникати, якщо їх не зловити одразу.

Розблокувала екран. Нове повідомлення на робочу пошту. Та сама адреса. Вона відкрила навіть не роздумуючи.

Дорога Діно.

Сподіваюсь голова не болить. Міцне на ніч — не найкращий вибір, хоча розумію, день був важкий. Допити завжди виснажують. Навіть коли ти не винна.

До речі у вас дивний смак на компанію. Хоча, можливо, я чогось не знаю.

Продовження буде скоро. Я даю вам час підготуватись.

Діна проснулась остаточно. Перечитала двічі. Він знав, що вона пила, знав, що була в поліці, знав, де вона провела ніч.

Вона поставила горнятко на стійку. Подивилась у вікно. Звичайна вулиця, ранковий рух, нічого особливого. Хтось ішов з кавою, хтось виводив собаку, двоє зупинились поговорити біля падіка.

Він міг бути будь-ким з них, або ніким. Він просто знав, стежив здалеку, збирав деталі як збирають марки. А може він і зараз спостерігає? По тілу пробігли мурахи.

Продовження буде скоро.

Діна відклала телефон. Думка про подкаст нікуди не ділась. Навпаки, вона тепер мала більше матеріалу. Глядач. Їм потрібен глядач. Але будь-хто не підійде. Потрібен хтось конкретний, особливий. Той, хто зрозуміє. Той, у кого, цитата, чарівний голос і правильний розум.

Він не просто стежив. Він грав. Фанат Зодіака? Може бути. Треба буде переглянути матеріали по його справі. 

Діна допила каву до дна і подумала, що такі гравці, що самі оголошують про свої подальші ходи або дуже впевнені, або дуже самотні. Іноді обидва варіанти одночасно. Цікаво який з двох варіантів тут.

Вона встала, накинула куртку, подивилась на порожній бар. Стільці перевернуті на столи, чисто, все на своїх місцях.

Вона майже посміхнулась, вийшла на вулицю і не озираючись рушила до дому. І все ж. Милий.