Розділ 6

«Безіменний» о дев'ятій вечора був наповнений рівно на половину. Не багато, але й не мало. Кілька пар, компанія у кутку, одинокий чоловік з ноутбуком біля вікна. Фонова негучна музика. Тут взагалі все було негучне. Це Діна помітила ще коли прийшла сюди вперше три роки тому, і з тих пір не змінилось нічого.

Даня побачив її одразу. Він завжди бачив її одразу. Діна не розуміла, як він це робить, коли за стійкою завжди були і люди, і рух, і замовлення. Але щоразу він піднімав погляд саме тоді коли вона заходила. Наче просто відчував її.

Вона сіла на своє звичне місце. Крайній стілець біля стійки, трохи осторонь від усіх. Він поставив перед нею склянку не запитуючи. Вона завжди замовляла одне й теж. Black Widow. Діна любила Black Widow. Не тому що той славився своєю популярністю, а тому що вважала, що цей коктейль був красивою брехнею. Темний, густий, майже чорний у приглушеному світлі бару. Ягоди на краю келиха, ніби невинна прикраса. Солодкий запах ожини. Перший ковток м’який, майже ніжний, а потім приходить удар алкоголю. Різко. Без церемоній. Саме за це вона його і любила.

За те, що він поводився так само, як люди. Спочатку здається приємним, але варто розслабитись хоть на секунду, як стає зрозумлим справжнє обличчя. Чесний коктейль, якщо подумати.
Принаймні він не хотів здаватись кращим, ніж є направду.

— Дякую, — сказала вона.

Він кивнув і пішов до інших. Вона відпила і подивилась як той працює. Усе було точно та аккуратно. Жодного зайвого руху. Жодного зайвого погляду чи усмішкт. Люди за стійкою розслаблялись. Вона це бачила. З ним було легко. Даня умів бути поруч так, щоб не заважати. Корисна якість.

Повернувся за десять хвилин. Сперся на стійку навпроти, не питаючи нічого, просто був поруч. Теж корисна якість. Вона відпила ще.

— Була в поліції, — нарешті мовила.

Він не здивувався. Чи може й здивувався, але не показав цього. З  Данею вона іноді не могла відразу зрозуміти. Тому він її і цікавив. Бо вся її логіка поруч з ним ломалась. 

— І як?

— Детектив мудакуватий.

Даня помовчав секунду.

— Тебе в чомусь підозрюють?

— Питали де була. — Діна крутила склянку в руках. — Стандартний протокол.

Він дивився на неї і не поспішав з питаннями. Іноді вона думала, що він єдина людина яку вона знає, що вміє мовчати так комфортно.

— Що за детектив? — спитав нарешті. 

— Вольт. Константин Олексійович. — Вона поставила склянку на стійку. — Русявий, сірі очі, нічим не виділяється. Типовий мент. З тих, що хочуть щоб ти забула про них одразу.

— Але ж ти не забула.

Діна підняла погляд і подивилась на нього. Даня методично протирав склянку і не дивився на жінку перед собою. Але щось у тому як він тримав цю склянку було не так. Чи мо тер він її надто ретельно, чи тримав.

— Він цікавий, — сказала спокійно. — Робить вигляд що нічого не думає, а сам думає весь час. Таких складніше розуміти.

Даня поклав склянку. Взяв іншу. Ту, що уже мив до того.

— Складніше — не означає краще.

— Не означає, — погодилась вона. — Але нудьгувати не доводиться.

Він нічого не сказав. Поставив склянку на полицю. Знову. Діна спостерігала за ним. За тим як він не дивиться на неї, за тим як рівно тримає плечі, за тим як пауза між ними стає трохи щільнішою ніж зазвичай.

Цікаво.

— Даню, — сказала вона після паузи.

— Мм.

— Ти взагалі нормальний?

Він подивився на неї. 

— В якому сенсі?

— В прямому. — Вона спершлась ліктем на стійку і нахилилась трохи вперед. — Ми знайомі скільки? Три роки? І весь цей час ти вперто робиш вигляд сильного та незалежного. Додому йдеш сам. Телефонуєш хіба по роботі. Ти взагалі живий?

— Живий.

— Не схоже.

— Може я просто не такий гучний як інші.

— Може, — сказала вона. — Або євнух.

Він навіть не здригнувся від такої явної провокації. 

— Не євнух.

— Докази?

— Є та в кого я закоханий. Вже багато років. Може навіть занадто багато.

Діна глянула на нього, а він спокійно дивився у відповідь. Людина, якій не було, що приховувати.

— І де вона? — спитала Діна.

— Поруч, — сказав він просто. — Завжди десь поруч.

Пауза. Діна відкинулась назад і відпила своє. Ця відповідь могла б прозвучати як освідчення, але не прозвучала. Вона не могла сформулювати чому. Просто констатація факту. Як те,ю що сьогодні погода пасмурна. 

Даня повів себе не так як вона очікувала. ін мав промовчати, може розізлитись, на крайній випадок зашарітись. Але точно не відповідати так просто і відкрито. 

Цікаво.

Вона пила ще десь з годину. Говорили про місто, про нову Гепоштрассу, про скандал у новинах через її будівництво, про нового кухаря якого Даня взяв на підмогу і який вже двічі переплутав замовлення. Він говорив мало але по суті. Вона говорила багато. Просто щоб подивитись як він слухає.

Він слухав уважно. Занадто уважно, як для людини якій нема до тебе діла. Чи для людини, яка робить вигляд, що не має до тебе діла.

О одинадцятій вона зрозуміла що вже трохи п'яна. Не те, що сильно, просто думки стали більш відвертими. Інтимними. Добре п'яна. Так як буває коли весь день був довгим і напруженим і тіло нарешті вирішило, що можна розслабитись.

— Я залишусь, — сказала не питаючи.

Даня мовчки кивнув. Коли останні відвідувачі пішли він приніс їй старий плед, яким він вкривав її щоразу як вона лишалась. 

— Даню.

— Мм.

— Та, в кого ти закоханий, — сказала вона не відкриваючи очей. — Вона знає?

Тиша.

— Спи, Діно, спи, — сказав він тихо.

Вона посміхнулась. Закриті очі, тиха музика, плед теплий, десь за вікном місто жило своїм нічним життям.

Вона заснула швидко.

Їй нічого не снилось.