Розділ 5

Шевчук, той старий детектив, що навчав його більше ніж три роки академії, казав колись, що є два типи свідків. Ті що приходять, бо бояться. І ті що приходять, бо хочуть. Перших більшість. З другими щось не так.

Костя сидів у своєму кабінеті після того як вона пішла і думав про те, що в біса це було. Вона прийшла, бо хотіла. Питання було тільки чого саме вона хотіла. Точно не допомогти слідству. Красиво звучить, але люди так не думають. Вони думають про себе. Про свій захист, про свою безпеку. 

Вона могла прийти щоб зняти з себе підозру, але тоді б поводилась інакше, м'якше, з тією штучною відкритістю яку він бачив тисячу разів. Вона могла прийти бо злякалась, але страху не було. Він умів його читати навіть коли люди думали, що сховали. Вона могла прийти бо це був правильний вчинок, але це взагалі не схоже на людину, яка в кінці розмови натякає на те, що зробить з тебе матеріал для подкасту.

Він барабанив пальцями по столу. Висновок був тільки один. Вона прийшла бо їй було цікаво що буде далі. І це турбувало найбільше.

Він відкрив папку. Соколова Діна Олексіївна, двадцять сім років. Адреса на Клочківській. Дві вищі освіти. Психологія та журналістика. Подкаст «Анатомія злочину», чотири роки в ефірі, більше двохсот тисяч слухачів. Далі дитячий будинок №7, Харків, 2001—2009. Документи часткові, заклад закрито після внутрішнього розслідування. Без деталей. Просто рядок і порожнеча після нього.

Костя затримався на цьому рядку довше ніж на інших. Бути з інтернату не злочин і не діагноз. Сироти виростають і стають людьми. Просто порожнеча між рядками здалась якоюсь неправильною. Деталей не було та і причин розслідувати теж. Він просто відзначив собі нотатку і пішов далі. Жодних приводів, жодних позначок. На папері вона була взірцем. Саме це і турбувало.

Він подивився на фото з документів. Там вона виглядала як усі на фото з документів. Трохи байдуже, трохи нетерпляче. Але очі були ті ж. Яскраво голубі. Майже неприродньо голубі.

Він закрив папку. На папері справа справа виглядала просто. Анонімний лист, одне вбивство, один свідок, що сам прийшов з доказами. Все чисто, все логічно. Його напарник Сергій уже вирішив, що це або збіг, або якийсь дивний фанат подкасту, що зайшов занадто далеко.

Костя думав інакше. Він не міг сформулювати чому і це його дратувало більше, ніж сама справа. Він звик довіряти логіці. Логіка говорила, що жінка прийшла сама, принесла докази, поводилась як людина, якій нема чого ховати. Але щось під логікою,те саме нутро, що двадцять років підказувало йому де копати, говорило, що тут щось не так.

Він встав. Підійшов до вікна. Унизу на вулиці вона якраз виходила з під'їзду. Він дивився як вона йде. Більшість людей після відділку відразу хапаються за телефон. Дзвонять, пишуть, скидають нервову напругу в розмову близьким. Вона просто йшла. Потім зупинилась. Підняла голову.

Їхні погляди зустрілись через скло, ніби вона знала що він стоїть саме там. Потім дістала телефон, глянула на екран буквально хвилину, поклала назад і пішла далі.

Костя ще трохи постояв біля вікна.

— Ну що, — сказав Сергій у дверях, — закриваємо свідка?

— Ні.

— Кость, вона чиста. Алібі немає, але і доказів проти неї теж. Принесла листи сама, поводилась нормально.

— Вона поводилась ідеально, — сказав Костя.

Сергій помовчав.

— І що?

— Нічого. — Костя відійшов від вікна. — Продовжуємо.

Сергій зник. Костя сів назад за стіл і відкрив ноутбук. Знайшов подкаст. Перший епізод, чотири роки тому. Натиснув play.

Її голос заповнив кабінет. Чіткий, спокійний, з тими правильними паузами в правильних місцях. Вона говорила про серійного вбивцю з Одеси. Розбирала його психологію методично, без емоцій, з такою точністю, що Костя через хвилину забув, що слухає просто подкаст, а не експертний висновок спеціаліста.

Він слухав і записував. Перший епізод. Другий. Третій.

За вікном Харків непомітно темнів, як завжди, ніби місто просто вирішувало, що день закінчений і переходило до наступного пункту.

В сьомому епізоді вона описувала метод роботи злочинця, деталь яка не фігурувала в жодному публічному джерелі яке Костя знав. Він зупинив запис. Перемотав. Прослухав ще раз.

Точно.

Він відкрив справу. Знайшов відповідний протокол. Порівняв. Деталь збігалась.

Костя відкинувся на спинку крісла і подивився в стелю. Це могло бути випадковістю. Могло бути гарним дослідженням, джерелом якого він не знає. Могло бути багато чим. Але могло бути і просто його паранойєю. Він закрив ноутбук. Дістав телефон і зателефонував.

— Андрію, — сказав він коли відповіли. — Підніми мені все що є по дитячому будинку номер сім у Харкові. Закритий у дві тисячі дванадцятому після розслідування. Мені потрібен директор. Ім'я, причина смерті, все що знайдеш. І чому заклад закрили.

Додому він приїхав о десятій. З'їв щось, що лишалось з вчорашньої доставки в холодильнику. Увімкнув телевізор і одразу вимкнув. Сів на диван.

Голос з навушників досі стояв у голові. Він намагався пригадати коли востаннє чийсь голос так застрявав. Не зміг. Це його теж дратувало. Тільки дратувало?

Детектив Вольт Константин Олексійович за двадцять років роботи навчився добре одному. Відокремлювати людину від справи. Бачити тільки факти, не емоції. Це рятувало від помилок і від зайвого.

Соколова Діна Олексіївна, двадцять сім років.

Він відокремлював. Виходило погано.