Розділ 4

Новини вона слухала за кавою фоново, як завжди. Не дивилась, тримала телефон поруч поки готувала сніданок. Два варених яйця, піджарений тост з джемом і свіжевидавлений апельсиновий сік. Краєм вуха ловила заголовки. Зазвичай там не було нічого що змушувало б зупинитись. Та не сьогодні. 

— Вчора ввечері на Салтівці був виявлений мертвим Василь Кириленко, шістдесят три роки, колишній вчитель…

Вона поставила стакан на стіл. Шістдесят три. Салтівка. Колишній вчитель. Слова що вже були в неї в голові. Просто тепер мали ім'я і вік. І адресу. І вчорашню дату смерті. Вона постояла секунду біля плити. Подивилась на тост. Потім взяла телефон і відкрила пошту.

Він не був хорошою людиною.

Діна закрила повідомлення. Взяла куртку. Сік так і не допила.

Відділок на Мироносицькій виглядав як усі інші відділки. Сірі стіни, запах паперу і чогось затхлого, люди за столами що дивились у монітори з виразом людей які давно перестали чекати що щось зміниться. Вона підійшла до чергового, сказала що має інформацію по справі Кириленка, і чекала поки він телефонував комусь і дивився на неї з помірним підозрілим інтересом.

Її провели в кімнату. Маленька, з двома стільцями і столом і вікном з матового скла через яке не було видно нічого. Вона сіла і чекала.

Детектив Вольт увійшов рівно через сім хвилин. Русий, середній на зріст, нічим не примітний. Чоловік з тих людей, що зникають у натовпі без зусиль. Якби вона побачила його на вулиці, то не зупинила б погляду. Він ніс каву в паперовому стаканчику, папку під рукою і виглядав як людина яка вже сьогодні була втомлена. Хоча ще не було і десятої ранку.

Сів навпроти. Відкрив папку. Подивився на жінку перед собою. Сірі очі. Такі, що бувають у людей, які навчились не показувати, що думають.

— Діна Соколова, — сказав.

— Так.

— Ведуча подкасту «Анатомія злочину».

— Так.

Він кивнув, відпив каву і поставив стаканчик набік.

— Розкажіть про лист.

— Прийшов позавчора, — сказала. — На робочу пошту. Відправником був набір символів, нічого впізнаваного. Я спочатку думала спам.

— Але відкрили.

— Але відкрила. — Вона поклала телефон на стіл і розблокувала. — Там було ось що.

Він взяв. Читав мовчки, а вона й не підганяла.

— І ви відповіли, — сказав не відриваючись від екрану.

— Дякую за увагу до мого шоу. Більше нічого.

— Чому?

— Бо більше нічого не було потрібно.

Він подивився на неї, але нічого не прокоментував. Повернувся до телефону.

— А вранці прийшло друге, — продовжила Діна. — Той самий відправник. Я прокинулась о шостій, побачила повідомлення, потім увімкнула новини. Далі ви знаєте.

Пауза.

— І ви вирішили не повідомляти одразу, — сказав детектив. 

— Один анонімний лист без конкретики. Ви б серйозно взяли це розслідувати?

— Можливо. А тепер більш серйозно. Де ви були вчора між сімнадцятою і двадцять першою?

Діна повільно подивилась на нього. Він глянув у відповідь з тим самим нейтральним виразом.

— Ви серйозно?

— Це стандартне питання.

— Ви питаєте чи не написала я собі лист, потім чи не вбила я сама вчителя і потім прийшла сюди показати листи? — Вона нахилилась трохи вперед. — Це не просто питання. Це або некомпетентність або провокація. Що з двох?

Щось у його очах змінилось. Як у людини що знайшла щось цікавіше ніж очікувала.

— Дайте мені відповідь на питання, — сказав він рівно.

Діна відкинулась назад і подивилась на цього чоловіка, що сидів навпроти.

— Вдома. Сама. Алібі нема, — сказала вона. — Що ще?

— Ви знали Кириленка?

— Ні.

— Ніколи не перетинались?

— Я сказала ні.

— Чому написали саме вам?

— Бо веду подкаст про злочини і маю, цитую, чарівний голос. — Вона подивилась на нього. — Якщо у вас є версія краще, будь ласка, я слухаю.

Вольт неспішно записав щось у папку. Діна спостерігала за його рукою. Рівний акуратний почерк, як у людини, що звикла писати багато і довго.

— Ви отримували подібні листи раніше? — спитав він, не піднімаючи очей.

— Дивні листи від слухачів доволі часте явище. Погрози вбивством — ні.

— Це не погроза вбивством.

— Я знаю що це не погроза вбивством, — сказала вона. — Тому я й не прийшла вчора.

Він нарешті підняв погляд і довго дивився на жінку перед собою. Її голубі очі здавалось бачили його найпотаємніші думки та бажання. 

— Ми заберемо телефон на кілька годин, — сказав детектив. — Знімемо дані та проаналізуємо.

— Добре.

— І хотілось би попросити вас не виїжджати з міста.

— Ха. Я нікуди не їду.

Він кивнув і закрив папку, а коли встав, вона заговорила знову:

— Детективе Вольт.

Він зупинився. Вона не поспішаючи встала, взяла куртку зі спинки стільця і подивилась на нього.

— Детективе Вольт. — Голос рівний, майже лагідний. — Ви хочете сказати що жінка яка сама прийшла у відділок, сама принесла докази, сама поклала телефон на стіл — вбивця. — Вона нахилила голову трохи вбік. — Це або найгеніальніший план злочинця якого ви зустрічали. Або ви просто не знаєте що робити з цією справою і вирішили перевірити з якого тіста я зроблена. А може ви просто хотіли злякати наївну дівчину?

Пауза.

— Ну так от. У вас не вийшло. На випадок якщо ви не помітили.

Вона спеціально повільно застібала куртку.

— Я веду подкаст про злочини вже чотири роки. Я читала протоколи допитів, психіатричні експертизи і матеріали справ які ваші колеги навіть не потрудились нормально задокументувати. Тому якщо ви думаєте що стандартне питання про алібі і кислий погляд мене зламають, то ви витратили десять хвилин мого ранку даремно. І свого.

Пауза. Детектив напружився. Майже непомітно. Майже.

— До побачення, пані Соколова.

Діна вийшла. У коридорі сіла на лавку біля стіни чекати поки не закінчаться всі процедури. А відділок просто жив своїм звичним життям. Люди ходили з паперами, хтось сварився по телефону в кутку, черговий пив каву і дивився в монітор з виразом людини, що давно змирилась з усім.