Розділ 2

До «Кулиничів» вона зайшла не тому що була голодна. Просто так було заведено уже багато років. Після запису завжди сюди. Це була одна з небагатьох речей що мали форму ритуалу. Діна не була людиною ритуалів, але деякі звички приживались самі по собі, а вона не бачила сенсу їх виганяти.

Взяла слойку з яблуками і слойку з курячим стейком та сиром, маленьку чорну каву і вийшла на вулицю.

Телефон лежав у кишені мовчки. Лист нікуди не зник. Ви врятуєте його? Три слова, що чекали поки вона до них дійде. Вона не поспішала. Лист вже існує. Ще п'ять хвилин нічого не змінять. Це була одна з тих речей яку більшість людей чомусь не розуміли. Тривога не прискорює події. Вона просто з'їдає час між зараз і потім, не даючи натомість нічого корисного. 

Діна цим часом їла. Спочатку солодке. Слойка з яблуками, тепла ще, з тонким запахом кориці. Потім солону. Курячий стейк з сиром, щільна, ситна, правильна випічка. Вона завжди брала обидві. Так було логічно. Солодке і солоне. Баланс.

Харків навколо йшов своїми справами. Вона йшла своїми.

Ви врятуєте його?

Цікаве формулювання. Не допоможіть і не зупиніть — а саме врятуєте. Той хто так пише або думає що вона всесильна або хоче щоб вона так думала про себе. Обидва варіанти говорили про автора більше ніж він, мабуть, планував. 

Діна допила каву біля свого під'їзду і викинула стаканчик у кошик. Рівно в ціль, з першого разу.

Квартира на Клочківській зустріла її звичною тишею і світлом. Великі вікна. Це була перша і єдина вимога, яку вона поставила ріелтору три роки тому. Квартира повинна була бути великою та світлою. Все інше не мало значення. Меблів було мало. Навмисно мало. Дивна звичка людей заповнювати кожен куток речами яких вони потім не помічають ніколи не була Діниною звичкою. Вона не любила зайве. 

Тут було чисто. Завжди чисто. Не тому що вона любила прибирати. Просто у цьому майже не було потреби, коли речей майже нема.

Вона скинула куртку, повісила акуратно на тремпель, пройшла на кухню. Поставила чайник. Взяла ноутбук зі столу, він лежав там де вона його залишила вранці, рівно по центру, і сіла біля вікна. Харків з шостого поверху виглядав інакше. Менш гучно. Майже спокійно.

Нарешті відкрила пошту. Лист чекав першим у списку. Відправник – просто набір літер і цифр, нічого впізнаваного. Спочатку навіть подумала, що просто Спам розсилка, але все ж вирішила перевірити. 

Дорога Діно.

Ви не знаєте мене. Але я знаю вас вже досить давно, щоб сказати це без перебільшення. Я слухаю кожен ваш випуск. Кожен. Іноді по кілька разів. Є щось у вашому голосі, що змушує думати ясніше. Ніби хтось нарешті говорить правду, без істерики, без театру. Просто правду. Ви єдина людина, яка розуміє як влаштовані деякі речі.

Тому я пишу вам.

Є один чоловік. Йому шістдесят три роки. Він викладав у школі двадцять сім років. Зараз він на пенсії і живе один на Салтівці. Він думає що його минуле — це його минуле. Що воно залишилося там, де він його залишив. Він помиляється.

Цей чоловік заслуговує на те, що його чекає. Але якщо ви така розумна, як я думаю, — ви зможете мене зупинити. Я даю вам шанс, Діно. Бо мені цікаво, чи скористаєтесь.

З повагою до вашого голосу і вашого розуму.

Чайник закипів. Вона не встала. Перечитала ще раз. Не тому що не зрозуміла з першого, просто деякі тексти варто читати двічі, щоб відчути де саме в них є щось живе, а де просто слова. Цей лист мав це живе. Небагато, але мав.

Бо мені цікаво, чи скористаєтесь.

Ось це було цікаво. Не типова погроза, а виклик. Різниця суттєва. Погрози пишуть люди які хочуть злякати. Виклики пишуть люди які хочуть справити враження. Цей хотів саме цього. Щоб вона зрозуміла що він особливий. Що він не просто черговий слухач з теоріями змови і надто великою кількістю вільного часу.

Діна відкрила вкладку відповіді. Подумала секунду. 

Написала: Дякую за увагу до мого шоу. 

Нічого зайвого. Відправила. Закрила ноутбук.

Встала, нарешті, налила чай. Постояла біля вікна. Десь на Клочківській загорілись перші ліхтарі. Стара вчителька зі школи де вона колись навчалась казала, що якщо людина пише тобі про когось іншого, то вона завжди пише про себе. Діна тоді записала це в зошит. Не тому що поважала вчительку. Просто ці слова здались їй правдиві.

Чоловік на Салтівці.

Вона відпила чай. Теплий. Цього разу не встиг охолонути. Шістдесят три роки. Двадцять сім років у школі. Він думає що його минуле — це його минуле.

Цікава фраза. Так не пишуть незнайомці. Так пишуть люди, які щось знають. Ну або думають, що знають.

Вона не пішла в поліцію, хоча така думка й проскочила. Просто зважила і вирішила що поки не варто. Один лист. Без імені. Без адреси. Без нічого конкретного. Поліція скаже дякуємо і покладе у папку до інших таких самих листів де вони будуть лежати поки щось не станеться. Ніхто не любить висяки.

А от якщо щось станеться — тоді вже звісно ж інша розмова. Тоді її захочуть послухати та поговорити. А поки не варто.

Діна поставила горнятко в раковину, ополоснула, поставила сушитись. Пішла спати о двадцять другій. Заснула без проблем, як завжди. Їй нічого не снилось теж, як завжди. 

О шостій ранку телефон завібрував на тумбочці. Вона відкрила очі одразу. Нове повідомлення на робочу пошту. Той самий відправник.

Він не був хорошою людиною.