Розділ 1

Котику сіренький, 

котику біленький, 

котику волохатий, 

не ходи по хаті…

Студія пахла кавою і старим деревом. Діна любила цей запах за його сталість та незмінність. Кожен ранок був таким же. Стара будівля на Сумській, третій поверх без ліфта, кімната вісім метрів квадратних зі стареньким ремонтом, де поміщалися стіл, мікрофон, ноутбук і мʼягке комфортне крісло. Більше нічого не було потрібно, та й більше нічого й не просилось.

Вона поправила навушники і подивилась у вікно. Харків за склом жив своїм звичним ранковим життям. Поспішав, гудів, штовхав ліктями. Люди поспішали по своїх справах, не звертаючи уваги один на одного. Діна спостерігала за ними рівно стільки, скільки потрібно, щоб переконатися, що нічого цікавого не відувалося. Відвернулась. Натиснула кнопку запису.

— Доброго ранку, — сказала, муркочучи, у мікрофон. — А може доброго вечору, а може тихої ночі. Залежно від того, коли ви це слухаєте і чому саме зараз вам захотілося дізнатися, хто і як і навіщо скоює злочин. Ви слухаєте «Анатомію злочину». І з вами її незмінна ведуча Діна. Сьогодні ми поговоримо про Сергія Мельника.

Вона зробила паузу. Рівно таку, щоб слухач встиг зацікавитись, але ще не встиг відволіктись.

— Сергію Мельнику було сорок два роки, коли його затримали в Харкові у лютому дві тисячі дев'ятнадцятого. Інженер, одружений, двоє дітей, садова ділянка під Чугуєвом. Сусіди казали, що він був тихим, колеги, що непомітним, а дружина звала добрим батьком. — Діна зупинилася. — Усі казали правду. В цьому і була проблема.

Вона відкрила папку з матеріалами. Там лежали роздруківки протоколів допитів, фотографії з відкритих джерел, власні нотатки на полях дрібним рівним почерком. Три місяці роботи. Вона гортала сторінки без поспіху, очі ковзали рядками.

— Мельник убив п'ятерих. За чотири роки. Між першим і другим вбивством минуло вісімнадцять місяців. Між четвертим і п'ятим три тижні. Це не означало, що він втратив контроль. — Вона перегорнула сторінку. — Тільки те, що він увійшов у ритм. Ви спитаєте, а чи є різниця? І так. Вона є. Люди, які втрачають контроль, роблять помилки. Люди, які входять у ритм, стають впевненішими. Мельник не помилився жодного разу. Його навіть впіймали випадково. Через камеру на автостоянці, яку той просто не помітив. Не через слідчих. Не через геніальну оперативну роботу. Через просту маленьку камеру.

Вона відпила каву. Холодна. Поки готувалася до запису, та встигла охолонути. Поставила горнятко назад, навіть не поморщившись.

— Чому я про це говорю? Бо наступні сорок хвилин ми будемо розбирати не те, що Мельник зробив. А те, як він про це думав. У мене в руках протокол його психіатричної експертизи. Не питайте, як дістала, нехай це лишиться маленькою таємницею. Просто знайте, що там чотириста сімдесят три сторінки, і я їх читала. Усі. — Пауза. — Двічі. Ну, щоб вам не довелося. І знаєте, що найцікавіше? Він не вважав себе хворим. 

Діна зробила коротку паузу, щоб випити ще кави.

— Мельник казав на допиті: я бачив, що вони страждають, і думав, навіщо. Не в сенсі, навіщо я це роблю, а в тому, навіщо вони страждають, якщо це нічого не змінює. — Вона замовкла на мить. — Психіатр написав у висновку просто відсутність емпатії. Я б написала інакше. Відсутність — це коли чогось немає, і ти це відчуваєш як порожнечу. А в Мельника порожнечі не було. Там була своя логіка. Свої принципи та думки. Як, якби хтось вирішував математичну задачу і забув, що числа колись були людьми.

За вікном проїхав трамвай. Гуркіт прокотився крізь стіни і стих.

Діна говорила ще сорок хвилин. Про дитинство Мельника, яке було звичайним, без травм, без особливих позначок. Це був не той випадок, коли все можна було б скинути на дитячу травму. Розповіла про його першу жертву, яка була випадкова, ситуативна і стала початком не через якийсь зламний момент, а просто тому, що виявилося, що так можна. Можна. Про те, як він повертався додому після і вечеряв разом з родиною, і це не вимагало від нього жодних зусиль, бо в нього не було відчуття, що одне суперечить іншому. П'ять трупів і вечеря з родиною. В його голові між ними не було навіть коми. Просто два факти, що стояли поряд і не заважали одне одному.

Вона розповідала про це так само, як розповідала б про будову атмосфери або міграцію птахів. З інтересом. З деталями. З паузами в потрібних місцях.

Коли запис закінчився, вона зняла навушники і потягнулася. Хребет клацнув. Це було не дивно. Діна просиділа нерухомо майже годину. Встала, підійшла до вікна, подивилась на вулицю. Ранок відступив. Місто набрало повний хід. Той рівний гул, що не стихає до самого вечора.

На столі лежали нотатки до наступного випуску. Вона подивилась на них, подумала, що можна почати сьогодні ввечері, і вирішила, що не буде. Вона не втомилася. Просто не хотілося.

Діна не запитувала себе, чому часто нічого не хотілося. Це питання здавалося їй непродуктивним. Як запитувати у стіни, чому вона сіра? Стіна сіра бо така. Так само і Діна не хоче більшості речей, бо просто така. Крапка.

Діна підійшла до вузького дзеркала, що висіло біля дверей. Воно було тут ще до неї, криве знизу, з жовтуватою плямою в правому куті. Подивилась на своє відображення рівно стільки, скільки потрібно. Хвилясте каштанове волосся – нормально, можна йти. Макіяж – нормально. Голуба сорочка — нормально. Очі, що дивились на неї у відповідь, яскраво голубі, майже неприродні, ніби хтось переборщив з кольором. Люди на вулиці іноді помічали їх і відводили погляд першими. Вона ніколи не розуміла, чому. Очі як очі. 

Відійшла від дзеркала. Зібрала папки, закрила ноутбук, допила холодну каву до дна. Вийшла зі студії. Замкнула двері. Збігла три поверхи вниз і вийшла на Сумську, де місто прийняло її байдуже і без церемоній. Так само, як і всіх інших. Вона йшла по вулиці з волоссям, що розвівалося на вітрі, і очима, що дивилися прямо.