Колискова

У маленькому містечку будинки стояли так близько один до одного, що вечорами можна було чути, як сусіди зачиняють вікна. Місто налічувало п’ять вулиць і п’ятдесят будинків. Хтось може подумати, що десять будинків на вулицю — це мало. Але ви не знаєте, що кожна вулиця була дуже маленькою. І кожна вулиця переходила в наступну буквально відразу. Наприклад. Ось ти в будинку № 10 на Олео, перейшов на інший бік річки, яка протікала через усе місто. І вже ти в будинку № 10 на Міборн-Хілл. І це не повноводна річка, а так… калюжа. І ось так-от і живуть. Вулиці тягнуться на північ, уздовж занедбаної залізничної станції «Ейвелі», потім вниз по схилу, де є занедбана пекарня «Принсіс». Далі… Знову вгору по пагорбу Бінз, а потім… Вниз. До самої останньої вулиці. За нею починається пустир, а за ним… старий будинок із проваленим дахом і забитими вікнами. Усі десятки тисяч років обходили це місце стороною. До сьогоднішнього дня. П’ятого травня, сорок восьмого. Діти грали в м’яч неподалік від цього місця. Восьмирічний Джо Барроу, п’ятирічний Сем і їхня подруга Бетті Брукс, якій було десять. Діти намагалися триматися подалі від паркану. Адже чули багато історій про цей будинок. Однак…

— Джо! «Не бий туди…» — викрикнула Бетті.

Однак… саме туди, за паркан старого будинку, м’яч і полетів. Він перелетів через похилений паркан і зник. Діти зазирнули у щілину паркану й побачили ділянку, яку їм не слід було бачити. Уся трава засохла, вікна в будинку були забиті дошками — старими й гнилими. Дах і справді, у деяких місцях, уже провалився, і це було зрозуміло. Тут точно ніхто не живе. Уже дуже багато… багато років. Діти побачили м’яч, який лежав на кам’яній доріжці біля дверей будинку. Настала тиша.

— Ну… і хто з нас піде? — запитав Джо. — Хто з нас найсміливіший?

— Ти… — відповіла Бетті.

— А чого це відразу я! Он… ще є Сем.

— Джо, ти серйозно… ти хочеш, щоб Сем, п’ятирічний Сем, пішов туди. У найстрашніше місце міста?

— А чому б і ні… Він молодший за нас усіх. І бігає швидше, правда, Семе?

— Ну… ну… я не знаю…

- Не бійся! Побіжи туди назад і все… ми підемо звідси в інше місце.

- Джо! Ти взагалі… Іди ти. «Ти закинув, то й забереш», — сказала Бетті.

- Не треба. Я справді швидший за вас, я скоро повернуся, — сказав Сем.

Бетті й Джо відійшли від паркану. Сем же почав пролазити в щілину. Через п’ять секунд він уже був усередині. По той бік паркану. На тій самій занедбаній ділянці. І все, що йому залишалося, — це підібрати їхній м’яч. Однак… заграла якась спокійна музика. Її чув тільки Сем, і саме тому, коли Джо та Бетті почали кликати його, він не почув. Сем почав іти на звук, проходячи повз старий будинок, забиті дошками вікна та мертву траву. Все далі й далі… Углиб ділянки. І ось… Він повернув за ріг, де й лунала музика. Те, що хлопчик там побачив, важко описати. Це був задній двір будинку. З цілком живою й зеленою травою, навіть надто яскравою. У центрі двору стоїть столик із грамофоном. Новеньким і чистеньким грамофоном, з якого й лунає пісня. Чимось вона схожа на колискову. Така ж повільна й заколисуюча. Повіки так і важчають. Сем починає засинати. Але тут… Музика припиняється, і хлопчик повернувся до реальності. Страшної й лякаючої. На місці зеленої трави знову була сіра, на місці столика з грамофоном — порожнеча. Він ніби провалився під землю. 

Під мертву землю. І тепер на його місці — лише насип. Земляний насип і кам’яний надгробок з ініціалами «GG — GARGURAN GARRET». 1908 — 1948. А далі ще більше. Поки Сем це читав, не помітивши, що небо потемніло й настала повна тиша, він аж ніяк не очікував побачити те, що сталося далі. З-під землі, того самого насипу мертвої землі, вилізла рука. Різко, наче на пружині. І почала махати Сему. Той почав відступати назад і розвернувся, щоб втекти. Однак знову заграла музика, та сама колискова. І Сем почав повільно розвертатися.

Та сама рука вже звільнилася, і з могили підвівся чоловік. Ну, як би це сказати, чоловік… Швидше те, що від нього залишилося. Усе тіло чоловіка було блідим, на одязі залишилася земля. Волосся було довгим, чорним і прямим, так що закривало його обличчя. Він почав повільно йти до хлопчика, злегка кульгаючи.

— Не чіпайте мене! Я миттю звідси піду… Тільки відпустіть мене, — благав Сем.

На що чоловік йому відповів.

— Ой! Ні. Ті, хто прийшов до мене додому, більше звідси не підуть. Ніколи! Особливо діти. Ти знаєш, скільки у мене було гостей? БАГАТО! — Поки чоловік це говорить, його голос аж гарчить. І він дедалі наближається до Сема.

— І знаєш, що я з ними роблю… потім… Настала мертва тиша. Чоловік стоїть уже дуже близько до Сема.

— Ні, не знаю, — каже Сем.

- ЇМ! – відповідає чоловік.

І в ту ж секунду він зачісує волосся назад, і ми бачимо його обличчя. Таке ж бліде, з червоними очима й червоними губами, а також пару його іклів.

— Ось цим… чоловік вказує пальцем на ікла й кладе праву руку Сему на плече.

- Але ти не бійся… Перед цим я їх годую. Іди зі мною…

І Сем іде слідом за чоловіком, наче під гіпнозом. Під гіпнозом його колискової. Вони заходять на поріг будинку. Чоловік відчиняє двері, які, у свою чергу, відкривають хлопчикові вже темні й страшні коридори будинку.

- Прошу…

Саме в той момент, коли Сем ледь не потрапив у пастку, з’являються Джо та Бетті. Вони весь цей час, до появи Сема, нічого не чули й не бачили.

- Ти хто такий? — запитує Джо, вказуючи пальцем на чоловіка.

- Оуу… Ще гості. Як несподівано й приємно! Ну що ж…

- Не ухиляйся від відповіді! Хто ти? — продовжує запитувати Джо.

- Хахахаха! Мене звати Гаррет. Гаргуран Гаррет. А вас… Я називатиму — друзі!

— Ми тебе не знаємо? Віддай нам Сема, і ми підемо, — сказала Бетті.

— Так! Віддай нам його, і ти нас більше тут не побачиш, — сказав Джо.

— Ха-ха-ха-ха… які наївні дітки. Семе… скажи їм. Скажи… Тобі ж зі мною весело!?

Сем подивився на друзів, його погляд був скляним, і він не зміг нічого сказати. Раптом… Заграла музика, тепер її почули й хлопці, Джо та Бетті. Через кілька секунд вони теж почали йти до ганку. І незабаром стали такими ж, як і Сем. Тоді чоловік їм сказав.